Людожер не просто давав нездійсненні завдання. Він холоднокровно оформлював черговий нещасний випадок. Олексій спокійно підійшов до небезпечного дерева.
Він повільно зняв рукавицю й приклав голу долоню до промерзлої кори. Він виразно відчував приховану вібрацію стовбура на крижаному вітрі. У його голові миттєво вибудувалася складна схема векторів сил.
Центр тяжіння був сильно зміщений, а кут нахилу здавався критичним. Якщо рубати за загальноприйнятими правилами, комель уб’є його за пару секунд після останнього точного удару. «Чого застиг?» — люто гаркнув Людожер, підходячи ближче з ломом у руках.
«Вали, або я тебе сам туди скину!» Олексій повільно й розважливо обійшов дерево. Він не став робити класичний підпил із боку передбачуваного падіння.
Натомість він почав методично рубати збоку. Це було цілком нелогічно з погляду звичайного досвідченого лісоруба. «Ти що коїш, гнидо!» — щиро здивувався Людожер, підходячи майже впритул, щоб краще бачити відверту дурість студента.
«Пилу затисне!» Олексій нічого не відповів. Він методично працював, як заведений робот, бо його розрахунок був бездоганно точним.
Він навмисно створював штучне напруження скручування всередині стовбура. Коли до твердої серцевини лишалося всього два сантиметри, Олексій відкинув сокиру й різко, з усіх решток сил, стрибнув у глибокий сніг за великий валун. Людожер, зовсім не чекаючи такої немислимої спритності, лишився розгублено стояти на відкритому місці.
Пролунав звук, моторошно схожий на гарматний постріл. Перекручені внутрішні волокна деревини з тріском луснули, але стовбур не відскочив назад, як упевнено розраховував бригадир. Через хитрий боковий підпил дерево потужно крутнуло навколо своєї осі.
Величезний комлевий торець, вагою добрих пів тонни, зі страхітливим свистом пронісся по дузі. Він пройшов рівно там, де секунду тому була голова Олексія, і всього за пів метра від обличчя остовпілого Людожера. Модрина з гуркотом упала в яр, потягнувши за собою снігову лавину, від якої навіть здригнулася мерзла земля.
Людожер стояв зовсім білий, як навколишній сніг. Гострі тріски від розірваного стовбура глибоко розсікли йому щоку, і тепер по старому шраму рясно текла темна кров. Якби він зробив хоч пів кроку вперед, його голови вже просто не було б на плечах.
Олексій повільно вибрався з рятівного замету, обтрусився й підняв свою сокиру. Він дуже важко дихав, його окуляри безнадійно запітніли, але голос лишався моторошно рівним. «Відцентрова сила, громадянине бригадире, вектор зміщення завжди треба враховувати!»
Людожер повільно витер теплу кров зі щоки. У його моторошних очах назавжди зникла насмішка. Там з’явилася лють — холодна, розважлива лють звіра, якого раптом загнали в кут.
Студент не просто дивом вижив. Він на очах у всіх перетворив власну страту на показовий урок. І цього приниження Костя пробачити ніяк не міг.
«Ти фартовий, фізику!» — процідив він, біліючи до кісточок. «Але ліс великий, а дерев тут дуже багато. До рятівного вечора ще надто далеко».
Бригада мовчки повернулася до своєї каторжної роботи. Але тепер абсолютно кожен звук у зимовому лісі здавався передвісником неминучої біди. Олексій усе чудово розумів.
Він уже використав свій головний козир. Більше таких щедрих подарунків наука фізика йому не зробить. А розлючений бригадир більше ніколи не гратиме у випадковості.
Наступний смертельний удар буде гранично прямим. І завдати його може будь-хто будь-якої миті. Навіть та людина, яка зараз працює зовсім поруч.
Короткий зимовий день на лісоповалі згасав, мов опливла свічка на крижаному вітрі. Сонце, ледь показавшись над сопками, вже провалювалося в сизу морозну імлу, і температура почала стрімко падати. Якщо вдень було мінус 42, то надвечір повітря охололо до нестерпних мінус 47.
У фізиці цей стан називається критичною точкою фазового переходу. Для змарнілої людини в подертому бушлаті це означало, що смерть від переохолодження стає не просто ймовірністю, а лише питанням короткого часу. Обід був лякаюче коротким.
До вогнища підтягли дерев’яні сани з масивними термосами, повними рідкої баланди з мерзлої капусти й риб’ячих голів. Це було єдине мізерне паливо, здатне підтримати тліюче життя у виснажених тілах. Костя Людожер особисто став на роздачу їжі.
Він владно орудував черпаком, мов скіпетром, одноосібно вирішуючи, кому сьогодні жити, а кому загинатися в снігу. Коли довга черга дійшла до Олексія, бригадир навіть не зачерпнув гарячого варива. Він просто подивився крізь закоцюблого студента й вихлюпнув вміст черпака просто в білий сніг.
«Хто ліс ламає, той не жере», — глумливо й голосно промовив він. «Техніка безпеки, фізику, а то ще вдавишся на морозі». Зеки перелякано мовчали, жадібно сьорбаючи свої мізерні порції.
Ніхто б не наважився поділитися пайкою з тим, кого відкрито прирік сам Людожер. Олексій стояв, відсторонено дивлячись на димну сіру пляму на снігу. Його натренований мозок, звиклий до складних рівнянь, видав сухий і страшний розрахунок.
Без надходження калорій, за такої чудовиської тепловтрати, його організм повністю вичерпає запаси глікогену за три години. На зворотному шляху, під час п’ятикілометрового маршу глибоким снігом, неминуче настане гіпоглікемічна кома. Він просто впаде й більше ніколи не встане.
А тих, хто безсило падає в колоні, конвой пристрілює на місці, щоб не тягти на собі. Це було вже не покарання. Це було чітко сплановане вбивство, хитро замасковане під природний добір.
Олексій мовчки відійшов від рятівного вогнища. Він не став публічно принижуватися й не став нікого просити. Він просто сів на повалений крижаний стовбур, заплющив очі й почав свідомо сповільнювати дихання…
