— Валентино Семенівно, помилки немає. Це ваші аналізи. Так, вік дуже зрілий, такі випадки бувають вкрай рідко. Але все ж бувають. Один шанс на мільйон — і він випав вам. Зараз головне — заспокоїтися і не піддаватися паніці.
У Валентини похололи руки й ноги. А потім її ніби прорвало. Страх, біль і злість на весь світ вирвалися назовні.
— Заспокоїтися? Та ви розумієте, що говорите? Не потрібна мені ця вагітність! Чуєте? Не потрібна! Якщо я вагітна, значить, робіть аборт. Негайно. Народжувати я більше не буду. Віднароджувала вже!
Оксані було важко витримувати цей натиск, але вона змусила себе говорити рівно:
— Аборт робити пізно. Термін майже чотири місяці. І це ще не все… Дитина не одна. Їх двоє.
Після цих слів Валентина обм’якла на стільці. Руки безсило опустилися, погляд став нерухомим і порожнім. Оксана злякалася, підскочила до неї, запропонувала води.
— Нічого, будемо спостерігати. Все буде добре, — намагалася заспокоїти вона жінку, хоча сама була вражена до глибини душі. У її практиці такого ще не траплялося.
Коли Валентина трохи отямилася, Оксана обережно спитала:
— Я можу ще чимось вам допомогти?
— Ні, — глухо відповіла жінка й повільно пішла до дверей, ніби на плечі їй поклали непідйомний тягар.
Оксана мовчки дивилася їй услід і думала про своє. Для неї вагітність не стала б бідою. Навпаки, вона була б найбільшим щастям. З чоловіком Денисом вони кілька років намагалися завести дитину, але все виявлялося марним. Обстеження, надії, сльози, розчарування — нічого не допомагало. Зрештою їхній шлюб не витримав і розпався.
Потім стало ще важче. Колеги в дитячій лікарні, де Оксана раніше працювала, постійно відпускали образливі жарти: мовляв, чужих дітей лікує, а свою народити не може. Ці слова ранили сильніше, ніж будь-хто міг уявити. Одного разу Оксана не витримала, звільнилася й поїхала в глухе село. Тут хоча б ніхто не знав її минулого.
Сьогодні, дізнавшись про стан Валентини Семенівни, вона ніби знову почула старі насмішки. Чужа новина боляче зачепила її власну незагойну рану…
