А Валентина сприйняла те, що сталося, зовсім інакше — як небесну кару. Як покарання за якісь гріхи. Тільки за які? Усе життя вони з Єгором прожили чесно, по совісті, у рідному селі, де обоє виросли. Народили доньку Ларису — красиву, тямущу, але з важким характером.
Лариса поїхала до міста шукати щастя й добру роботу, але ні того, ні іншого по-справжньому не знайшла. Працювала офіціанткою в маленькому кафе за скромну зарплату. З особистим життям теж не склалося: вискочила заміж за молодого хлопця, а той уже за пів року пішов. Повертатися в село Лариса не хотіла ні під яким приводом, зате батьківську допомогу приймала охоче.
Валентина ніколи особливо не нарікала на долю. Жила як могла. Але тепер сил не лишилося.
Вона повільно йшла сільською вулицею, перевалюючись з боку на бік, мов качка. Навіть хода в неї стала іншою. Усе життя пролітало перед очима яскравою, швидкою стрічкою. Лише голоси односельців повертали її назад.
— Здоров’я тобі, Валентино Семенівно!
— Добрий день, Валю!
— Як справи?
Вона на мить уявила, що зовсім скоро ці самі люди почнуть шепотітися в неї за спиною. Говоритимуть зовсім інше: мовляв, на старості літ глузд утратила, куди їй народжувати, самий сором на все село. Від цих думок по спині пробіг крижаний холод.
Насмішок вона не витримає. Це Валентина розуміла ясно. Та й Єгор із його важким, упертим характером такого удару долі не прийме.
До хати лишалося зовсім трохи — тільки перейти міст через вузьку каламутну річечку. І раптом у голові Валентини майнула страшна, відчайдушна думка: а що, як ступити вниз і одним разом позбутися всього, що навалилося на неї важкими ланцюгами?
А життя? Більша частина вже прожита. Бог простить. Він же всіх прощає…
Потім Валентина й сама не могла згадати ту мить, коли насилу перелізла через огорожу й подивилася вниз, на темну воду. Було страшно. Але вона вже майже зважилася. До останнього кроку лишалися лічені секунди.
Раптом повітря розітнув пронизливий крик…
