Це був Єгор. На щастя, він опинився неподалік, побачив дружину на мосту й в останню мить устиг зупинити її.
Єгор стиснувся від жаху, коли Валентина, захлинаючись сльозами, розповіла йому про все. Так, не про таку старість він мріяв. Йому хотілося тиші, спокою, розмірених днів. Пелюшки, безсонні ночі й дитячий плач у його плани аж ніяк не входили.
«Але це все одно краще, ніж втратити Валю», — з гіркотою подумав він.
Лише тепер, коли біда пройшла зовсім поруч, скупий на ніжність Єгор раптом зрозумів, наскільки дорога йому дружина.
Новина була настільки приголомшливою, що подружжя не наважилося одразу розповісти про неї Ларисі. Спершу їм самим треба було звикнути до думки, що в їхньому домі скоро з’являться немовлята.
З часом це сталося.
«Раз Бог послав нам дітей, значить, так тому й бути», — вирішили Єгор і Валентина.
Вони разом ходили до маленької сільської церкви, молилися, просили сил і поступово вчилися радіти кожному дню, який наближав їх до народження малюків.
Дні змінювалися тижнями, тижні — місяцями. Вагітність давалася Валентині тяжко. Ноги набрякали, мучили нудота, слабкість і головний біль. Але аналізи й УЗД показували: з дітьми все гаразд. Для Валентини це було головним, і вона терпіла.
Здавалося, біди вдалося уникнути. Але лихо вже підкрадалося — і прийшло від найближчої людини, від рідної доньки Лариси.
Подружжя так і не наважилося відкрити їй правду. Хто ж міг знати, що ця нерішучість обернеться для них страшною помилкою…
