Той недільний день був особливим: термін Валентини перевалив за сім місяців. Саме тоді й зателефонувала Лариса.
— Мамо, я сьогодні заїду, можна? — лагідно проспівала вона в слухавку.
До батьків дівчина приїздила рідко, від сили кілька разів на рік. Зазвичай усе спілкування зводилося до коротких дзвінків.
— Звісно, доню, приїжджай, — відповіла Валентина.
Від хвилювання в неї затремтів голос, а пальці стали неслухняними. Живіт одразу напружився, діти заворушилися сильніше, ніби відчули материнську тривогу.
Вечора Валентина й Єгор чекали із завмиранням серця. Вони шкодували, що не сказали доньці раніше. Знали: Лариса різка, з характером, і готувалися до будь-якої реакції. Але те, що їм довелося почути від власної дитини, виявилося гіршим за всі сподівання.
— Привіт, тату. Я ненадовго, мені ваша допомога потрібна, — кинула Лариса, недбало поцілувавши батька в щоку.
А за кілька секунд її обличчя зблідло, нижня губа затремтіла від злості.
— Це ще що таке? — вигукнула вона, втупившись у матір. — Ти вагітна? У твоєму віці? Ти зовсім з глузду з’їхала?
— Не смій так розмовляти з матір’ю! — різко заступився Єгор.
— І ти туди ж! — огризнулася донька. — Вам уже про пенсію думати треба, про душу, а вони дітей заводити зібралися!
Валентина й Єгор заціпеніли, поки Лариса кричала, кожним словом ранячи їх дедалі глибше.
«Гадюку на грудях пригріли, — з гіркотою подумав Єгор. — У кого вона така безсердечна виросла?»
А Лариса розпалювалася дедалі дужче. Вона вичитувала батьків так, ніби перед нею стояли не дорослі люди, а завинені діти.
— Ви взагалі про майбутнє подумали? Хто знає, скільки ви ще проживете? Тільки на мене нічого не здумайте вішати! Мені своє життя влаштовувати треба. Ваших дітей я утримувати не збираюся. Навіть не сподівайтеся.
У Валентини кров застигла в жилах. Образа й гіркота стиснули груди…
