«Невже я так погано виховала доньку? Невже тільки на це й заслужила?» — думала вона, але відповіді не знаходила.
Сльози підступили до очей. Вона проковтнула грубість доньки, як гірку пігулку. Спробувала заспокоїтися, взяти себе в руки, але не змогла.
Раптом до горла підступила нудота, а за секунду тіло пронизав нестерпний біль. Валентина скрикнула, схопилася за стіну й повільно сповзла на підлогу.
Єгор кинувся до неї.
— Валю! Що з тобою?
— Єгоре… зле мені… швидку викликай…
— Але ж термін іще не підійшов! — розгублено пробурмотів він.
— Викликай! — благально мовила Валентина й знову закричала.
Обличчя її спотворилося від болю. Терпіти більше не було сил. Наступної секунди вона закотила очі й безвольно обм’якла на руках у чоловіка.
Єгор злякався так, що не зміг стримати сліз. Тремтячими пальцями він набрав номер швидкої.
— Потерпи, рідна. Зараз приїдуть. Зараз до лікарні поїдемо.
До приїзду бригади Валентина була майже непритомна. До міського пологового будинку вони дісталися майже за годину.
На кушетці перед широкими дверима операційної Валентина, втрачаючи останні сили, змогла тільки прошепотіти чоловікові:
— Прощавай, Єгоре. Дітей бережи. Не кидай їх.
— А ти? — стиха спитав він, і очі його наповнилися слізьми.
— Мене, мабуть, уже не буде, — ледь чутно промовила вона.
Час у приймальному відділенні тягнувся для Єгора безкінечно. Навіть людина, далека від медицини, розуміла: діти народяться семимісячними, недоношеними. А отже, все може обернутися дуже погано.
Біль зірвав у ньому всі засуви, за якими він стільки років ховав почуття. Єгор ледве тримався на ногах. Нарешті він опустився на лаву, закинув голову й провалився у важке, каламутне забуття.
Прокинувся він від легкого дотику до плеча….
