— Чоловіче, вам тут перебувати не можна, — сказала медсестра зі стомленим, але добрим обличчям.
— У мене дружина народжує. Пологи тяжкі, — стрепенувся Єгор.
— Тут усі народжують. Коли все закінчиться, вам обов’язково зателефонують, — м’яко відповіла вона.
Насправді весь персонал уже обговорював цей випадок. Пацієнтки такого віку надходили вкрай рідко, а ситуація була дуже небезпечною. Медсестра не стала лякати й без того вбитого горем чоловіка. Зробила вигляд, ніби справа лише в правилах.
Єгор неохоче кивнув і, опустивши голову, пішов до виходу. Іти йому не хотілося. Поки він був тут, здавалося, що він ближче до Валентини. А вдома на нього чекали тільки порожні стіни й спогади, від яких хотілося вити.
Він, мабуть, розридався б просто в коридорі, якби не побачив Ларису.
Єгор обурився до глибини душі. Донька стояла неподалік і, ніби нічого не сталося, весело сміялася в телефон, домовляючись про зустріч із подругою.
Яка жорстокість до рідної матері. Довела її до лікарні раніше терміну, а тепер їй і діла нема.
«Так, прогледіли ми її, — з гіркотою зізнався собі батько. — Упустили ту мить, коли з хорошої дівчинки виросла холодна, чужа жінка».
Він мовчки пройшов повз. Говорити з донькою зараз не міг. Просто опустився на лаву, не в силах триматися рівно.
Валентина стояла перед очима так виразно, ніби була поруч. Єгор ніколи не думав, що любить її так сильно, майже відчайдушно. Щоправда, майже ніколи не говорив їй про це. Хіба що в день весілля…
