Валя просто завжди була поруч. Він жив за нею, як за надійною стіною. Звик до її доброти, терпіння, турботи. Сприймав усе як належне. А тепер груди стиснуло таким відчаєм самотності, що стало важко дихати.
Якби ж він знав, що в операційній тієї самої миті панувала така сама безвихідь. Лікарі боролися одразу за три життя. Валентина залишалася без свідомості, але дітей вдалося дістати. Крихітні тіла двох семимісячних дівчаток помістили в спеціальні бокси інтенсивної терапії.
Молодий лікар Кирило Орлов не витримав і роздратовано промовив:
— Ну навіщо їй у шістдесят шість років знадобилося виношувати? Розум утратила? Куди лікарі дивилися? Сама на волосині висить, а діти, якщо виживуть, напевно з тяжкими проблемами залишаться.
— От саме, — підтримав його колега.
— Ану замовкли! — різко обірвав їх сивий хірург Віктор Петрович. — У присутності пацієнтки таке говорити не соромно?
Керівництво клініки перестрахувалося і скерувало на операцію найкращих фахівців.
— Вікторе Петровичу, ми ж нічого такого… Просто правду сказали, — знітилися молоді асистенти. — Та й вона під наркозом, нічого не чує.
Вони помилялися.
Валентина на кілька секунд виринула з темряви й вловила зміст їхніх слів. У ту ж мить прилади тривожно запищали, а акушерка скрикнула:
— Вікторе Петровичу, тиск різко падає! Серцебиття слабке! Ми її втрачаємо!
Увесь персонал кинувся до реанімації, але сталося непоправне. За двадцять хвилин Валентини Семенівни не стало. Організм не витримав страшного навантаження.
У досвідченого хірурга на очах виступили сльози. Молоді лікарі винувато відступили до стіни.
Та біда не приходить одна…
