Нарешті його товсті, незграбні пальці натрапили на якісь холодні, припалі пилом скляні банки, що стояли рівними рядами на дерев’яних полицях. «Льох! Та це ж мій власний підпіл під кухнею!» — з жахом осяяло Семена Борисовича. Усвідомивши, де саме він перебуває, чоловік запанікував.
Він навпомацки, спотикаючись об мішки з картоплею, знайшов круті дерев’яні сходи й, важко дихаючи, почав швидко дертися вгору, до рятівного виходу. Діставшись самого верху, він щосили штовхнув плечем важку дубову кришку, певний, що вона зараз же піддасться. Але кришка навіть не ворухнулася, наче прибита цвяхами.
«Рідний син мене замкнув, як собаку! Ну, стривай, щеня, дай тільки вибратися!» — зі злим, пихатим подивом подумав Семен Борисович і, впершись ногами в сходинки, штовхнув кришку ще дужче, вкладаючи в поштовх усю свою вагу. Та не схотіла відчинятися, масивний засув зовні тримав намертво.
Тоді розлючений чоловік почав кричати: спершу він гучно, бризкаючи слиною в темряву, погрожував Іллі страшними карами, проклинав його й Катьку останніми словами, обіцяв стерти їх на порох. Потім, коли горло захрипло, а відповіді не було, він почав голосно вимагати відчинити двері, гупаючи по ній кулаками, аж поки не збив кісточки в кров.
Ще через якийсь томливий час, коли до нього почав доходити весь жах його становища, він перейшов до жалюгідних, принизливих благань, обіцяючи віддати їм усе господарство, гроші, виїхати назавжди. Усе було марно! Лише глуха, могильна тиша порожнього дому була йому єдиною відповіддю, та зрідка пищали миші в кутках підвалу.
За кілька годин безперервних криків і марних спроб вибити кришку Семен Борисович остаточно вдарився в первісну, тваринну паніку. Повітря в замкненому просторі здавалося сперте, дихати ставало дедалі важче…
