Марина підвелася. Ніжки стільця тихо ковзнули по підлозі.
— Торт вам зараз винесуть. Куштуйте, якщо зможете. Для мене ця зустріч закінчена. Усього доброго. Леоніде Васильовичу, зайдіть до мене в кабінет, треба закрити питання з електрикою.
Вона вийшла спокійно, не пришвидшуючи кроку й не озираючись. Ніхто не сказав їй услід ані слова. Двері зачинилися, і за столом лишився тільки приглушений рух офіціантів та важка, в’язка тиша.
Десерт винесли, як і обіцяли: високий, рівний, із тонким кремовим візерунком. Його поставили в центр стола, але ніж поруч так і лишився чистим.
— Оце так поворот, — пробурмотів Павло вже зовсім іншим голосом. — Ресторан, виробництво, дім у закритому селищі…
— І чоловік, до якого мій Руслан намагався вийти через знайомих, — глухо сказала Лідія. — Там такий рівень, що нас навіть до порога не підпустять.
— Може, покличемо її назад? — Павло спробував повернути колишню нахабність, але вийшло натягнуто. — Чаю вип’ємо, торт скуштуємо, нормально поговоримо.
— Нормально треба було говорити одразу, — тихо сказав Кирило.
— А ти в нас, значить, святий? — різко повернувся до нього Богдан. — Ми погані, а ти весь правильний? Білий халат замість білого пальта вдягнув і вирішив усіх повчати?
Кирило промовчав. Він дивився не на Богдана й не на Павла, а кудись усередину себе, туди, де запізнілий сором уже не можна було заглушити ані жартом, ані келихом.
Вечір розвалився швидко. Хтось почав збиратися, хтось удав, що йому терміново написали, хтось квапливо шукав верхній одяг. Прощалися ніяково, не дивлячись одне одному в очі. Десерт так і лишився майже неторканим.
Марина сиділа в кабінеті й переглядала документи технічної служби. Папери, цифри й підписи повертали їй опору краще за будь-які розмови. Коли пролунав стукіт, вона вирішила, що це Леонід Васильович.
— Заходьте.
Двері прочинилися.
— Марин, це я. Кирило. Можна?
Вона витримала паузу.
— Заходь.
Він увійшов обережно, ніби боявся порушити щільну тишу кабінету. Піджак тримав у руці, плечі здавалися важчими, ніж за столом.
— Усі розійшлися? — спитала Марина.
— Так. Зустріч закінчилася.
— Тоді чого ти хотів?
— Поговорити. Якщо ти не проти.
— Говори.
Кирило провів долонею по обличчю.
— Я весь вечір намагаюся зрозуміти… як ти стала такою?
— Такою — це якою?
— Сильною. Успішною. Заможною, якщо казати прямо.
Марина всміхнулася, але в усмішці не було радості.
— Вчилася. Працювала. Виборсувалася з бідності як могла. Спершу була технологом на виробництві, потім старшим технологом. Потім зустріла майбутнього чоловіка. У нього тоді теж не було казкових можливостей, у мене — тим більше. Борсалися, помилялися, знову підводилися. Як у тій притчі про жабу, що збивала масло лапками. Отак і вибралися.
Кирило слухав уважно, але Марина розуміла: за цим запитанням ховалося інше. Давніше, незручне, не вимовлене тоді, коли ще мало значення…
