Лідія зблідла так помітно, що щільний макіяж не зміг приховати зміни. Оксана перестала поправляти сережки. Богдан опустив очі в тарілку. Назар ніяково кашлянув, ніби хотів заповнити тишу хоч якимось звуком.
— Тоді чому ти взагалі прийшла? — спитав Богдан. — Могла ж скасувати зустріч, коли побачила список.
Марина відклала виделку, зробила маленький ковток шампанського й лише після цього заговорила. Тепер за столом уже ніхто не їв.
— Замовлення прийняли без моєї участі. Коли я дізналася, хто сидітиме в залі, вирішила не втручатися. Мені справді хотілося перевірити, чи змінюються люди за тридцять років. Я думала, ми зможемо спокійно посидіти, згадати хоч щось нормальне. Для вашого вечора приготували торт. Я навіть була майже певна, що давно відпустила все це. У мене самої син-підліток, я знаю, якими жорстокими бувають діти, коли не розуміють наслідків.
Вона говорила неголосно, але від цього кожне слово лягало важче.
— Тільки ви вже не діти. Ви дорослі люди. І перше, що ви витягли з минулого, — моє прізвисько й ту булочку. Я взяла її не заради забави. Удома не було чого їсти. Батько спускав усе, мати трималася як могла, а я ходила голодна. Ви могли не знати подробиць, але могли бодай не радіти чужому сорому. Я сподівалася на звичайний вечір, а вийшло так, ніби ми знову в тому класі й ви чекаєте, коли я знову опущу голову…
