У темряві хтось ахнув, хтось нервово засміявся, посипалися короткі репліки. Марина намацала телефон і натиснула службовий виклик. Через збій звук пішов не в маленький динамік, а просто через систему зв’язку в залі.
— Леоніде Васильовичу, що відбувається?
За столом не одразу зрозуміли, чий це голос. Він лунав із динаміків рівно, холодно, майже металево — і належав Марині.
— Марино Олегівно, схоже, знову технічна проблема. Можливо, відключення не в нас, а по лінії.
— Я просила прибрати ризик із проводкою остаточно.
— Ми перевіряли, все було гаразд…
— Отже, перевіряли погано. Уявіть повну залу, банкет, літніх гостей, дітей. Один збій — і відповідатимемо ми. Що конкретно зроблено?
— Зараз підніму акти, але…
— Спершу запускайте резервне живлення. За десять хвилин чекаю у себе. Без пояснень на ходу.
Світло спалахнуло різко, змусивши кількох гостей примружитися. Шум урвався. Усі дивилися на Марину, а вона спокійно поклала телефон поруч із тарілкою й узяла виделку, ніби нічого незвичного не сталося.
— Марин, — першим вичавив Павло, вже без колишньої розв’язності, — це щойно ти говорила? Ти?
— Я.
— А ти тут хто? Керуюча?
— Ні. Власниця. Ресторан мій.
Павло роззявив рота, але жарт не знайшовся. Його впевнена посмішка сповзла з обличчя.
— Зачекай, — Лідія обережно поставила келих. Її голос раптом став майже лагідним. — Це ж найвідоміше місце в місті. Усі кажуть, господиня — Марина Морозюк, дуже закрита жінка.
— Тепер бачите її перед собою. Морозюк — прізвище по чоловікові. А ресторан названо моїм ім’ям.
— І чоловік твій… той самий?
— Той самий.
— А кондитерське виробництво «Марина» теж ваше?
— Наше. І живемо ми в тому закритому селищі, яке ви згадували. Там, куди, здається, пускають не кожного…
