Після випускного Марина зникла з їхнього поля зору, і це було для неї майже порятунком. Ніхто особливо не намагався дізнатися, куди вона вступила, чим живе, як дає собі раду. Вона обрала спеціальність харчового технолога, бо хотіла опинитися там, де їжа не буде забороненою спокусою й приводом для сорому. Та шкільна булочка стала не смішним спогадом, а точкою, з якої виросло вперте бажання виборсатися.
Коли батька поховали й додому стало можна повертатися без звичного клубка в горлі, мати одного разу зустріла її незвично пожвавленою.
— Мариш, вгадай, хто телефонував?
— Хто?
— Кирило Ткачук. Пам’ятаєш, батьки в нього лікарі? Він теж у медичному вчиться. Тебе питав.
— Навіщо?
— Хотів поговорити.
— Мамо, не треба. Якщо хтось із них іще подзвонить, скажи, що я поїхала. Або що мене взагалі немає.
Вона зачинилася у ванній і довго стояла над умивальником, поки холодний кахель не проступив під долонями. У школі Кирило їй подобався так сильно, що вона соромилася навіть випадкового погляду. Благополучна родина, упевнена хода, інше коло, інше життя. Він не обзивав її, не кидав жуйку, не сміявся разом із Павлом. Але й не ставав поруч, коли це було потрібно.
Тепер Кирило сидів навпроти — дорослий, зібраний, із втомленим лікарським обличчям. А довкола були ті самі люди, тільки в дорогому одязі й зі зморшками біля очей. Ті самі інтонації, ті самі звички до чужого приниження. Марина взяла келих, збираючись виголосити короткий нейтральний тост, але в цю мить зал раптом згас…
