Життя без прикрасПісля випускного Марина зникла з їхнього поля зору, і це було для неї майже порятунком. Ніхто особливо не намагався дізнатися, куди вона вступила, чим живе, як дає собі раду. Вона обрала спеціальність харчового технолога, бо хотіла опинитися там, де їжа не буде забороненою спокусою й приводом для сорому. Та шкільна булочка стала не смішним спогадом, а точкою, з якої виросло вперте бажання виборсатися.
Коли батька поховали й додому стало можна повертатися без звичного клубка в горлі, мати одного разу зустріла її незвично пожвавленою.
— Мариш, вгадай, хто телефонував?
— Хто?
— Кирило Ткачук. Пам’ятаєш, батьки в нього лікарі? Він теж у медичному вчиться. Тебе питав.
— Навіщо?
— Хотів поговорити.
— Мамо, не треба. Якщо хтось із них іще подзвонить, скажи, що я поїхала. Або що мене взагалі немає.
Вона зачинилася у ванній і довго стояла над умивальником, поки холодний кахель не проступив під долонями. У школі Кирило їй подобався так сильно, що вона соромилася навіть випадкового погляду. Благополучна родина, упевнена хода, інше коло, інше життя. Він не обзивав її, не кидав жуйку, не сміявся разом із Павлом. Але й не ставав поруч, коли це було потрібно.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.