Владислав витріщився на Мельника так, ніби не міг пов’язати побачене з реальністю.
— Назарію Павловичу… Що ви робите?
Мельник не відповів. Він дивився на хрещеника з відразою людини, яка нарешті дозволила собі побачити правду.
Працівник служби вийшов уперед.
— Владиславе Романовичу Корнієнку, перевірку у справі вашої другої дружини вже поновлено. Сьогодні з’явилися матеріали, які ви намагалися приховати. Вам необхідно проїхати з нами для надання пояснень.
— Маячня, — різко сказав Владислав. — Справу закрито багато років тому. У вас нічого немає.
— Є нові свідчення і матеріали повторної перевірки. Крім того, надіслано запит до закритої клініки, де перебуває ваша перша дружина. Там погодилися на незалежне обстеження.
Владислав повільно повернув голову до Мельника.
— Це ти. Батько витяг тебе з багна, дав тобі все, а ти…
— Твій батько помер, — тихо перебив Мельник. — Перед смертю він розповів мені, чим пишався. Дариною. Ларисою. Яриною. Тим, як ти вмієш перетворювати жінок на майно. Я слухав і мовчав. Сьогодні перестав.
Владислав кинувся до задніх дверей. Один із поліцейських перехопив його майже відразу. Келих розбився, вино хлюпнуло на плитку. Владислава притисли до металевого столу, завели руки назад. Наручники клацнули сухо й буденно.
— У мене адвокати! — закричав він. — Ви не розумієте, кого чіпаєте!
— Розуміємо, — сказав працівник служби. — І ваші знайомі зараз теж відповідають на запитання. Пан Мельник виявився дуже корисним свідком.
Владислава підвели. Біля дверей він обернувся до Ярини. Вона стояла, тримаючись за батька, бліда, ледь жива, але дивилася на чоловіка вже не з колишнім жахом.
— Ти моя, — процідив він. — Папери на моєму боці.
Ярина випросталася. Голос був слабкий, але слова прозвучали виразно.
— Сьогодні я почну розлучення. І розповім усе: про таблетки, уколи, газету, кожен день, який ти в мене забрав.
Вона зробила крок уперед. Остап відчув, як тремтить її рука, але не зупинив.
— Ти називав мене річчю. Килимком біля дверей, об який можна витирати підошви.
