Похорон узяв на себе Остап. Організовувати він умів: телефонував, уточнював час, вибирав залу, домовлявся про машину й поминальний обід. В одній розмові вимагав улаштувати все «по вищому розряду», у наступній уже просив обійтися без зайвих витрат, бо гостей очікувалося небагато. Його діловий голос долинав крізь тонкі двері.
Мар’яна плакала акуратно, притискаючи до очей світлу хустинку. Косметика не розтікалася. Лариса схлипувала голосно, змушуючи людей озиратися. Тарас стояв із почервонілими очима; він, здається, переживав щиро. Батька він любив — слабко, непослідовно, звично користуючись його допомогою, але все ж любив.
Богдан стояв поруч зі мною і не плакав. Я перестала вгадувати, що відбувається в нього всередині. Сама дивилася на Павла Мироновича й згадувала не хворобу, а його пряму спину до інсульту, нерівне «дякую» на планшеті, сльозу над фотоальбомом і здригнуті пальці в ніч, коли вперше назвала його татом.
Мар’яна встигла зробити кілька знімків біля труни, потім загальний сімейний кадр. Того ж вечора опублікувала фотографію з прощальним підписом про дорогого батька, який назавжди лишиться в серцях. Допис швидко зібрав реакції. Я нічого не викладала. Те, що пов’язувало мене з Павлом Мироновичем, не потребувало підтвердження чужими позначками.
За тиждень Остап призначив сімейну зустріч, щоб розібратися з майном. Зібралися в квартирі, де Павло Миронович прожив останні сім років. Старший син прийшов із молодим адвокатом у бездоганному піджаку. Той поклав на стіл папку й одразу надав розмові офіційного тону.
Мар’яна сиділа поруч із чоловіком, випроставши спину й склавши руки на колінах. Тарас із Ларисою вмостилися навпроти. Лариса дивилася на мене з ретельно прихованим тріумфом, ніби заздалегідь знала результат розмови й збиралася виявити великодушність до переможеної. Богдан сів поруч, не повернувшись у мій бік.
Адвокат пояснив порядок спадкування, перелічив синів як найближчих спадкоємців і заговорив про рівні частки. Остап схвально кивав. Потім повернувся до мене, пом’якшивши голос:
— Оксано, де батько зберігав документи на житло, дачу й рахунки? Треба зібрати все, щоб оформити без зайвої плутанини.
Я нахилилася, дістала з сумки знайому білу коробку й поставила на стіл. Лариса перестала всміхатися.
— Що там? — спитала вона.
— Подарунок, який Павло Миронович приготував мені на день народження.
Я зняла кришку й вийняла каструлю. Адвокат насупився, Остап нетерпляче поворушив пальцями. Тоді я підняла картонну прокладку й дістала перший завірений документ. У кімнаті стало так тихо, що чути було, як папір торкається стільниці. Спадкоємці нарешті побачили, що саме весь цей час лежало під їхніми насмішками…
Біла коробка виглядала серед дорогого одягу й адвокатської папки майже безглуздо, як і того вечора мого свята. У цьому й полягала точність задуму: жоден із них не попросив роздивитися подарунок ближче, не поцікавився, чому батько вибрав саме його, не помітив ваги. Вони побачили звичну роль — жінку, яка готує й доглядає, — і тому самі відвели очі від документів. Павло Миронович сховав правду не стільки під картоном, скільки під їхньою впевненістю, що про мене й так усе відомо…
