Телевізійні новини про крах старої держави й зміну влади вкинули її в непідробний шок. Вона наче повернулася з іншої планети, зовсім не розуміючи нових слів і моторошних реалій. Зустріч із сестрою в лікарняній палаті стала найпронизливішим моментом її довгоочікуваного повернення.
Дві постарілі жінки міцно обійнялися, гірко плачучи над безповоротно втраченими роками. Тамара показала всі офіційні судові документи, що підтверджували повне зняття фальшивих обвинувачень. Ніна з болем усвідомила, що сім із дванадцяти років вона ховалася в лісі абсолютно марно.
Дільничний Маркелов не полінувався спеціально з’їздити до іншого міста до звільненого слідчого. Він розповів спитому старому, через яке пекло пройшла невинна жінка з його прямої вини. Це стало найсуворішою й найсправедливішою моральною відплатою для людини, яка зламала чуже життя.
Берестяні зошити Ніни викликали справжній і цілком заслужений фурор у вищих медичних колах. Професор столичного інституту беззастережно визнав їх унікальними науковими польовими дослідженнями. Багато експериментальних даних згодом знайшли своє стовідсоткове лабораторне підтвердження.
Восени Ніна переїхала до крихітної квартири й відкрила власний безкоштовний кабінет фітотерапії. До неї нескінченним потоком потягнулися десятки людей із хронічними й гострими недугами. Лікарка від Бога продовжила зцілювати пацієнтів, гармонійно поєднуючи класичну медицину й знання природи.
Перш ніж остаточно осісти в місті, вона попросила пілота відвезти її до колишньої землянки. Залишивши на порозі весняні квіти, вона тихо подякувала дикій природі за збережене життя. Потім вона повільно пішла вузькою стежкою, жодного разу не озирнувшись назад.
Згодом на занедбаному селищному цвинтарі з’явилася нова пам’ятна металева табличка. Напис свідчив, що тут було заочно поховано живу людину, яка змогла тріумфально повернутися. Це стало суворим нагадуванням нащадкам про крихкість справедливості й неймовірну силу духу.
Ніна Петрівна не озлобилася на цей жорстокий світ і до кінця своїх днів продовжувала допомагати хворим. А в спорожнілій лісовій землянці так і залишилися дванадцять глибоких зарубок на старій несучій колоді. Вони навіки зберігають пам’ять про роки абсолютної тиші й безмежної людської жаги до життя.
