Хвилини тягнулися повільно. Вогкий холод пробирався під одяг. Потім у глибині будівлі з’явилася Лідія Степанівна. Вона йшла без сторонньої допомоги, у такому самому синьому халаті, як жінки біля ґанку. Мама завжди була маленькою, але тепер ніби стала ще нижчою, трохи зсутулилася. Побачивши мене, вона зупинилася посеред коридору.
Упізнала відразу. За одну мить з її обличчя наче зійшов тягар, який вона надто довго несла наодинці. Полегшення змішалося з таким болем, що я стиснув щелепи. Мама наблизилася до дверей і притиснула долоню до скла. На тонких пальцях виступали сині жилки, на безіменному лишалася обручка, яку вона не знімала після смерті батька. Я приклав свою долоню з іншого боку. Між нами лежала прозора холодна перепона.
— Богдане… Богданчику… — повторювали її губи.
Вона заговорила квапливо. Звуку я не чув, розбирав лише окремі слова: «квартира», «Оксана», «не вір». Позаду з’явився працівник у синій формі й поклав руку мамі на плече. Не грубо, однак досить твердо. Лідія Степанівна заперечила, вказала на мене і знову торкнулася скла. Працівник щось спокійно пояснив і повів її назад. Мама озиралася аж до самого повороту. Її погляд був осмисленим, уважним і живим — нічого схожого на безпорадність, описану в документах.
Я й далі тримав долоню на склі, хоч за дверима вже нікого не було. Хотілося запам’ятати не синій халат і чужий коридор, а ту мить, коли мама впізнала мене. Вона спростовувала всі папери переконливіше за будь-які слова, хоча сама по собі ще нічого не змінювала. Найбільше тиснула свідомість, що весь цей час вона була зовсім поруч: до неї можна було доїхати звичайним автобусом, пройти кілька кроків від зупинки, натиснути кнопку домофона. Тільки я був далеко й вірив поясненням Оксани, а мама щодня дивилася у вікно, не знаючи, коли хтось нарешті поставить правильне запитання.
Молода працівниця знову вийшла до мене.
— Вибачте. Ми зобов’язані виконувати розпорядження чинного опікуна.
— Я розумію, що рішення ухвалювали не ви. Скажіть хоча б, як давно мама тут і як почувається.
— Вона живе в нас близько року. Поводиться спокійно, читає, іноді допомагає іншим мешканцям. Часто сидить біля вікна.
Усе життя мама дивилася не у вікно, а на роботу, яка чекала її рук: город, дах, банки з варенням, голодний онук після школи. Тепер дні минали в однаковому халаті й очікуванні. Я подякував дівчині й сказав, що повернуся. Вона за звичкою нагадала про узгодження з опікуном, але прозвучало це вже не так упевнено.
На зупинці я сів на промерзлу лавку. Автобуса ще не було. У речовому мішку лежала пачка сигарет на випадок особливо тяжкого дня. Пів року я не курив, але зараз усе ж дістав одну. Дим виявився гірким, а полегшення не приніс. Якщо Оксана стала опікуном за рішенням суду, отже, існував медичний висновок. Хто його підписав? Чи оглядав цей чоловік маму? І що збиралися зробити з її квартирою, коли офіційно позбавили господиню права розпоряджатися собою?
Я набрав номер адвоката, отриманий від Семенича. Чоловік відповів одразу:
— Павло Андрійович Дорошенко. Слухаю вас.
— Мене звати Богдан Сергійович Кравченко. Мені потрібна допомога одразу у двох напрямах. Матір без мого відома визнали недієздатною, а дружина утримує сина і не дозволяє мені його забрати.
Я коротко виклав факти: майже рік у пансіонаті, опікунство Оксани, слова Романа про швидке вирішення квартирного питання, стан Данила і заяву про нібито висловлені погрози. Потрібні були офіційне незалежне обстеження і письмовий висновок.
Дорошенко уважно вислухав, уточнив кілька дат і насамперед попросив за жодних обставин не діяти силою.
— Щоб переглянути попереднє рішення, знадобиться незалежне обстеження Лідії Степанівни і висновок фахівця з бездоганною репутацією, — пояснив адвокат. — Сам документ ще не поверне їй прав, зате дасть змогу просити термінових тимчасових заходів: обмежити повноваження опікуна, заборонити будь-які дії з квартирою і домогтися доступу близького родича. Основний розгляд триватиме довше.
— Наскільки довше?
— Найімовірніше, кілька місяців. Суд призначить власну експертизу. Але майно і безпеку вашої матері можна захистити значно раніше, якщо документи буде зібрано швидко.
Я знову подивився на жовтий будинок. Остаточного рішення мама могла чекати, але її квартира могла не пережити навіть кількох зайвих днів. Слова Дорошенка повертали тверезість: не можна вдертися всередину і просто забрати Лідію Степанівну. Тоді Оксана отримала б можливість виставити мене небезпечною людиною і посилити обмеження. Треба було пройти кожен крок так, щоб жоден папір потім не змогли обернути проти нас.
— Я знаю такого лікаря, — сказав я. — Максим Романович Бондар, психіатр. Його висновку довіряють.
— Зв’яжіться з ним негайно. Я підготую офіційний запит керівництву пансіонату і заяву про тимчасовий захист. Але пам’ятайте: справа вашої матері і спір щодо дитини мають іти окремо.
План поки що був тонким, майже крихким. Однак уперше від ранку переді мною з’явилася не глуха стіна, а послідовність реальних дій…👉Продовження, натисніть кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
