— Це ваше право, — відповів Левченко. — Тільки до кінця дня все ж з’явіться у відділку.
— Буду рівно о шостій.
Адресу закладу Данило назвав ще дорогою до магазину і навіть запам’ятав маршрут: дев’ятнадцятий автобус до кінцевої зупинки. Пансіонат був майже за містом. Піднявши комір, я пішов туди, звідки невдовзі мав прийти потрібний автобус.
У салоні було кілька пасажирів. Старенька притримувала сумку на коліщатках, робітник у вицвілій куртці дрімав, притулившись чолом до скла, дівчина шкільного віку слухала музику. Я сів біля вікна. Багатоповерхівки поступово рідшали, за ними потяглися приватні будинки, склади, майстерні й голі лісосмуги. Низьке березневе небо майже торкалося дахів, у затінених канавах іще сірів сніг. Довкола тривав звичайний день, а мені здавалося, ніби я спостерігаю за ним з іншого світу.
Я думав про маму. Лідії Степанівні нещодавно виповнилося сімдесят. Невисока, жилава, вона все життя щось робила: працювала, поралася на городі, закручувала варення, доглядала внука. Окуляри могла шукати пів години, хоч вони лежали на голові, зате безпомилково пам’ятала родинні дати, рахунки й кожну квитанцію. Язик у неї лишався гострим, а голова — ясною. Щоб оголосити таку жінку нездатною ухвалювати рішення, треба було дуже сильно спотворити правду.
Пансіонат мав назву «Тихий сад». За невисокою огорожею стояв охайний двоповерховий будинок світло-жовтого кольору. Порожні клумби були обкладені бордюрами, доріжки чисто підметені. Біля ґанку дві літні жінки в однакових синіх халатах годували голубів. Ззовні місце виглядало мирним і майже домашнім, але від цього тривога лише посилилася.
Я натиснув кнопку домофона біля скляних дверей. Усередині виднілися стійка адміністратора й молода працівниця в білому халаті.
— Доброго ранку. Я Богдан Кравченко, син Лідії Степанівни Кравченко. Хочу її провідати.
Дівчина попросила зачекати. Перевірка даних тривала підозріло довго. Потім працівниця вийшла на ґанок. Їй було близько двадцяти п’яти, говорила вона з ввічливістю людини, яка не вигадувала правил, але звикла їм підкорятися.
— Ви справді близький родич Лідії Степанівни?
— Єдиний син.
— Тоді мені особливо ніяково, але пропустити вас без згоди законного представника ми не можемо. Цю умову окремо внесено до договору.
— Назвіть її представника.
— Оксана Петрівна Кравченко. За рішенням суду Лідію Степанівну визнано недієздатною, а Оксану Петрівну призначено опікуном.
Дівчина побіжно глянула в документи, потім спитала, ким мені доводиться опікун. Я відповів, що це моя дружина, принаймні поки що. Ні номера справи, ні відомостей про медичний висновок у пансіонаті не було: заклад отримав готові папери й діяв на їхній підставі.
Сперечатися з працівницею не мало сенсу. Не вона проводила обстеження, виносила рішення чи віддавала Оксані мамині права. Але саме з її вуст я дізнався, що рідному синові заборонено бачити матір без дозволу жінки, яка приховувала її місцеперебування майже рік.
Вранці все здавалося наслідком зв’язку Оксани з Романом. Тепер починав вимальовуватися ретельно вибудуваний порядок: спершу ізоляція Лідії Степанівни, потім офіційний контроль над її рішеннями і, судячи зі слів Романа, підготовка дій із квартирою. Мою відсутність використали не раз, а постійно, крок за кроком.
— Я не стану заходити, якщо ви не маєте права відчинити двері, — сказав я. — Але дозвольте хоча б переконатися крізь скло, що мама жива і може ходити.
Працівниця завагалася. Мабуть, з мого обличчя зрозуміла, що піти, нічого не побачивши, я не зможу. Нарешті вона тихо попросила чекати й зникла в коридорі…👉Продовження, натисніть кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
