У дворі я знову сів на зелену лавку. Кілька годин тому поруч на цьому місці мерз Данило. Я перевірив фотографії, зробив резервні копії і насамперед набрав Семенича — давнього заводського друга, який умів знайти потрібну людину швидше за будь-які довідники.
— Богдане! Ти вже повернувся? — зрадів він.
— Сьогодні вранці. Семеничу, радітимемо пізніше. Мені терміново потрібен досвідчений адвокат, який розбирається і в сімейних, і в майнових справах.
Веселі нотки з його голосу зникли.
— Що в тебе сталося?
— Надто багато всього. Поки що просто продиктуй номер. Усе розповім при зустрічі.
Семенич назвав контакт. Записуючи його, я дивився на вікна третього поверху. За ними лишалися Оксана, Роман і мій син, якому я щойно пообіцяв повернутися. У мене були знімки, розповідь Данила й адреса пансіонату. Тепер належало з’ясувати, як дружині вдалося розпоряджатися долею Лідії Степанівни і що мав на увазі Роман, коли говорив про майже вирішене квартирне питання.
Телефон завібрував раніше, ніж я встиг сховати його до кишені. Номер був незнайомий.
— Богдане Сергійовичу Кравченко? — спитав молодий офіційний голос.
— Слухаю.
— Інспектор Левченко. Надійшла заява, що вранці ви зайшли до квартири, погрожували людям і поводилися агресивно. Вам потрібно приїхати до місцевого відділку й дати пояснення.
Вони встигли звернутися туди майже відразу після мого відходу. Судячи з того, як Роман заздалегідь увімкнув камеру, такий варіант був підготовлений.
— Я приїду сьогодні й докладно все викладу. Але спершу маю побачити матір, яку без мого відома помістили до пансіонату.
Інспектор попросив не відкладати візит. Ми домовилися на шосту вечора. Я підвівся з лавки й попрямував до зупинки, вже не сподіваючись повернути колишнє життя одним поворотом ключа. Тепер треба було захищати матір і сина — спокійно, точно й без жодного кроку, який Оксана змогла б обернути проти нас…👉Продовження, натисніть кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
