Життя без прикрасУ дворі я знову сів на зелену лавку. Кілька годин тому поруч на цьому місці мерз Данило. Я перевірив фотографії, зробив резервні копії і насамперед набрав Семенича — давнього заводського друга, який умів знайти потрібну людину швидше за будь-які довідники.
— Богдане! Ти вже повернувся? — зрадів він.
— Сьогодні вранці. Семеничу, радітимемо пізніше. Мені терміново потрібен досвідчений адвокат, який розбирається і в сімейних, і в майнових справах.
Веселі нотки з його голосу зникли.
— Що в тебе сталося?
— Надто багато всього. Поки що просто продиктуй номер. Усе розповім при зустрічі.
Семенич назвав контакт. Записуючи його, я дивився на вікна третього поверху. За ними лишалися Оксана, Роман і мій син, якому я щойно пообіцяв повернутися. У мене були знімки, розповідь Данила й адреса пансіонату. Тепер належало з’ясувати, як дружині вдалося розпоряджатися долею Лідії Степанівни і що мав на увазі Роман, коли говорив про майже вирішене квартирне питання.
Телефон завібрував раніше, ніж я встиг сховати його до кишені. Номер був незнайомий.
— Богдане Сергійовичу Кравченко? — спитав молодий офіційний голос.
— Слухаю.
— Інспектор Левченко. Надійшла заява, що вранці ви зайшли до квартири, погрожували людям і поводилися агресивно. Вам потрібно приїхати до місцевого відділку й дати пояснення.
Вони встигли звернутися туди майже відразу після мого відходу. Судячи з того, як Роман заздалегідь увімкнув камеру, такий варіант був підготовлений.
— Я приїду сьогодні й докладно все викладу. Але спершу маю побачити матір, яку без мого відома помістили до пансіонату.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.