Не обертаючись, я промовив:
— Даниле, розбери продукти й постав їх у холодильник.
— Тату…
— Усе гаразд. Іди на кухню.
Коли його кроки стихли, я знову перевів погляд на Романа. Страху в ньому не було. Лише досада людини, якій раптом порушили зручний порядок.
— Збери своє і вийди з квартири.
— Послухай, тебе не було два роки. Оксана чекала, а потім зрозуміла, що життя триває. Ви обоє дорослі.
— Іди. Ще раз повторювати не стану.
Я говорив неголосно. За час служби навчився не марнувати сили на крик і різкі жести. Роман чекав спалаху, майже підштовхував до нього розв’язною самовпевненістю, але я не збирався робити йому такого подарунка. Поступово він почув у моїй стриманості те, чого спершу не помітив. Погляд став уважнішим. Роман відступив, знову дістав телефон, увімкнув запис і спрямував камеру мені в обличчя.
— Записую: невідомий чоловік увірвався до приміщення, погрожує і поводиться агресивно.
— Записуй усе. Заодно зніми дитину в подертому одязі й розкажи, хто виставив її вранці на холод.
Вхідні двері грюкнули, коридором застукали швидкі підбори. До кімнати увійшла моя дружина Оксана Петрівна. Їй був сорок один рік, вісімнадцять із них ми прожили разом. Вона працювала бухгалтеркою в будівельній компанії. Зовні майже не змінилася: та сама зачіска, знайомі рухи, звична складка між брів. Тільки погляд виявився чужим — зібраним, холодним і цілком позбавленим радості.
— Богдане, — сказала вона після короткої паузи. — Можна було хоча б попередити про приїзд.
— Тоді ти встигла б підготуватися. А я не побачив би Данила на лавці о восьмій ранку — голодного, в дірявих штанях і розвалених кросівках. Він пояснив, що має йти з дому, коли з’являється Роман.
— Не будемо обговорювати це при дитині.
— Він на кухні. Я слухаю.
Оксана неквапливо зняла пальто й повісила його поруч зі шкіряною курткою Романа. У цьому простому русі було більше відповіді, ніж у будь-яких поясненнях. Я стежив за нею і щораз виразніше розумів, наскільки незнайомою стала жінка, яку я вважав найближчою людиною.
— Ти був відсутній два роки, — заговорила вона. — Увесь цей час не можна було поставити життя на паузу. У нас із Романом стосунки. Я зробила свій вибір.
— А кошти, які я щомісяця надсилав додому, ти теж вважала частиною свого особистого вибору?
— Вони йшли на родину.
— На ту родину, де хлопчик лагодить взуття скотчем і не знає, коли востаннє нормально їв?
— Ти драматизуєш. Нам слід спокійно поговорити, без сцен та істерики.
— Я спокійний. Скажи, де моя мати.
В очах Оксани на мить майнуло не каяття, а швидкий підрахунок: що мені вже відомо і скільки ще можна приховати.
— Лідія Степанівна в приватному пансіонаті. Там цілодобовий догляд. Їй сімдесят, мені самій було важко за нею наглядати.
— Сьогодні я її побачу.
— Відвідування лише за записом. Наступного тижня все узгодимо.
— Ні, Оксано. Я їду до неї сьогодні. А ти тим часом склади речі Данила. Син іде зі мною.
Дружина випросталася, підборіддя вперто піднялося.
— Нікуди він не поїде. Я його мати, а тебе не було два роки. Без офіційного рішення ти нічого не доб’єшся.
Роман і далі тримав телефон перед собою. Він мовчав, бо сподівався отримати запис, де я зриваюся, підвищую голос або хапаю когось за плечі. Будь-який різкий рух згодом перетворився б на «погрозу». Я бачив пастку надто ясно.
— Спитаємо самого Данила. Якщо він хоче залишитися, нехай скаже це при нас.
— Він залишається, — відрізала Оксана.
— Чому ти не даєш йому відповісти?
— Бо я вже все сказала.
Переді мною стояла жінка, якій я дарував квіти, з якою ростив дитину і будував плани на старість. Але сперечатися далі під об’єктивом було марно. Зараз слід було піти, щоб повернутися з правом, яке вже неможливо буде оскаржити.
— Добре. Я вийду сам. Але ненадовго. Далі все вирішуватиметься законним шляхом.
Данило сидів за кухонним столом, сховавши руки між колін. Пакет із продуктами так і лишився нерозібраним. Спина в сина була напружено рівною, обличчя — непорушним. Він чув розмову від першого слова до останнього.
Я присів перед ним, щоб наші очі були на одному рівні.
— Мені доведеться ненадовго піти. Контракт уже закінчився, більше я нікуди не їду. Я повернуся по тебе, щойно все правильно підготую.
— Точно повернешся? Обіцяєш?
Це було питання не про прогулянку і не про подарунок. Так питає дитина, яку надто часто змушували чекати.
— Обіцяю, сину.
Він коротко кивнув. Я залишив їжу на кухні, взяв речовий мішок і вийшов, обережно причинивши двері. Усе в мені пручалося тому, що Данило залишився там, але новий конфлікт лише зміцнив би позиції Оксани. У ліфті я дивився на свої руки — грубі, обпалені зварюванням, звиклі втримувати важкий метал і допомагати пораненим товаришам. Тепер пальці тремтіли від гніву, якому не можна було дозволити керувати мною…👉Продовження, натисніть кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
