Життя без прикрасЦя думка не розпалила в мені сліпого гніву — навпаки, усе всередині стало холодним і ясним. Я надто добре знав: лють змушує робити саме ті помилки, на які чекає супротивник. Треба було бачити кожну деталь, запам’ятовувати слова й не дозволити себе спровокувати.
Данило несподівано взяв мене за руку, як у ранньому дитинстві. Я стиснув його прохолодні пальці.
— Спершу я дістануся до бабусі.
— Тебе теж можуть не пустити.
— Отже, з’ясую, хто і чому заборонив. Але перед цим ми все-таки зайдемо додому.
Ключі лишалися на старому кільці: від квартири, гаража й поштової скриньки. Поруч теліпалася маленька металева підкова, подарована Данилом ще в третьому класі. Я провів по ній пальцем. Квартира належала Лідії Степанівні: там я виріс, туди після весілля привів Оксану, там народився і дорослішав наш син. Тому навіть без частки власності я завжди вважав це місце домом. На третьому поверсі ключ без опору повернувся в замку.
Із відчиненого передпокою війнуло теплом і незнайомим одеколоном. Десь грала негучна музика. Із вітальні долинув упевнений чоловічий голос:
— Так, я вдома. Усе спокійно. Вона скоро повернеться.
Біля порога стояло дороге чоловіче взуття, на вішалці висіла коричнева шкіряна куртка. Квартира була чистою, меблі — доглянутими, але все здавалося зсунутим зі своїх місць. Навіть знайомі стіни ніби встигли звикнути до людини, якої тут ніколи не мало бути.
— Це він, дядько Роман, — прошепотів син.
Я роззувся, залишив речовий мішок біля тумби й пройшов коридором. Данило відніс продукти на кухню. На сірому кутовому дивані, який ми колись довго вибирали з дружиною, розвалився кремезний чоловік років сорока. Закинувши ногу на ногу, він розмовляв телефоном. У його вигляді не було нічого загрозливого: звичайне обличчя, акуратна стрижка, спокійний погляд. Так виглядає людина, яка давно користується чужим добром і встигла переконати себе, що має на це право.
Помітивши мене, незнайомець не схопився. Він неквапливо закінчив розмову, поклав телефон на долоню й оглянув мене з голови до ніг, ніби це я без дозволу опинився в його вітальні.
— Ти хто такий?
— Богдан Кравченко. У цій квартирі жила моя мати, тут живуть дружина і син. Тепер представся ти.
— Роман Савчук, — відповів він, підводячись. Зростом був трохи нижчий за мене, зате в плечах широкий. — Давай без шуму. Оксана скоро прийде і сама все тобі пояснить.
— З Оксаною я поговорю окремо. А поки поясни, чому сидиш у домі Лідії Степанівни і телефоном називаєш його своїм.
На губах Романа з’явилася коротка усмішка.
— Формально квартира поки що належить твоїй матері. Але це питання майже вирішене.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.