Ця думка не розпалила в мені сліпого гніву — навпаки, усе всередині стало холодним і ясним. Я надто добре знав: лють змушує робити саме ті помилки, на які чекає супротивник. Треба було бачити кожну деталь, запам’ятовувати слова й не дозволити себе спровокувати.
Данило несподівано взяв мене за руку, як у ранньому дитинстві. Я стиснув його прохолодні пальці.
— Спершу я дістануся до бабусі.
— Тебе теж можуть не пустити.
— Отже, з’ясую, хто і чому заборонив. Але перед цим ми все-таки зайдемо додому.
Ключі лишалися на старому кільці: від квартири, гаража й поштової скриньки. Поруч теліпалася маленька металева підкова, подарована Данилом ще в третьому класі. Я провів по ній пальцем. Квартира належала Лідії Степанівні: там я виріс, туди після весілля привів Оксану, там народився і дорослішав наш син. Тому навіть без частки власності я завжди вважав це місце домом. На третьому поверсі ключ без опору повернувся в замку.
Із відчиненого передпокою війнуло теплом і незнайомим одеколоном. Десь грала негучна музика. Із вітальні долинув упевнений чоловічий голос:
— Так, я вдома. Усе спокійно. Вона скоро повернеться.
Біля порога стояло дороге чоловіче взуття, на вішалці висіла коричнева шкіряна куртка. Квартира була чистою, меблі — доглянутими, але все здавалося зсунутим зі своїх місць. Навіть знайомі стіни ніби встигли звикнути до людини, якої тут ніколи не мало бути.
— Це він, дядько Роман, — прошепотів син.
Я роззувся, залишив речовий мішок біля тумби й пройшов коридором. Данило відніс продукти на кухню. На сірому кутовому дивані, який ми колись довго вибирали з дружиною, розвалився кремезний чоловік років сорока. Закинувши ногу на ногу, він розмовляв телефоном. У його вигляді не було нічого загрозливого: звичайне обличчя, акуратна стрижка, спокійний погляд. Так виглядає людина, яка давно користується чужим добром і встигла переконати себе, що має на це право.
Помітивши мене, незнайомець не схопився. Він неквапливо закінчив розмову, поклав телефон на долоню й оглянув мене з голови до ніг, ніби це я без дозволу опинився в його вітальні.
— Ти хто такий?
— Богдан Кравченко. У цій квартирі жила моя мати, тут живуть дружина і син. Тепер представся ти.
— Роман Савчук, — відповів він, підводячись. Зростом був трохи нижчий за мене, зате в плечах широкий. — Давай без шуму. Оксана скоро прийде і сама все тобі пояснить.
— З Оксаною я поговорю окремо. А поки поясни, чому сидиш у домі Лідії Степанівни і телефоном називаєш його своїм.
На губах Романа з’явилася коротка усмішка.
— Формально квартира поки що належить твоїй матері. Але це питання майже вирішене.
На кухні обережно дзенькнув чайник. Данило завмер там, дослухаючись, і його часте дихання було чути навіть із кімнати. Син боявся не мене — він заздалегідь чекав наслідків цієї зустрічі. Роман сховав телефон до кишені й ступив до мене крок…👉Продовження, натисніть кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
