Максима Романовича я знав ще зі служби. Якось грудневої ночі ми ділили холодне укриття, один спальник і чай із закопченого казанка. Уранці разом витягали постраждалого з небезпечного місця: Максим займався пораненим, а я втримував пошкоджену конструкцію і допомагав винести людину. Після такого знайомства довгі пояснення стають непотрібними.
Ми не телефонувалися близько трьох місяців. Я знайшов його номер.
— Максиме, це Кравченко. Я сьогодні повернувся, контракт закінчився.
У слухавці на секунду запала тиша, потім почувся щиро зраділий голос:
— Богдане! Нарешті вдома. Коли встиг приїхати?
— Кілька годин тому. Мені терміново потрібна твоя допомога як лікаря.
Інтонація відразу стала діловою і зосередженою.
— Говори по порядку.
Довелося ще раз переказати все від початку: Лідія Степанівна майже рік живе в приватному пансіонаті, суд оголосив її нездатною самостійно ухвалювати рішення, опікуном призначили Оксану, а мамина квартира, ймовірно, готується до продажу. Крізь скло мати миттєво впізнала мене, осмислено реагувала і намагалася попередити про небезпеку. Потрібні були офіційне незалежне обстеження і письмовий висновок.
Максим уточнював вік, хронічні хвороби, ліки й дату попереднього рішення. На більшість запитань у мене не було відповіді.
— Післязавтра вранці зможу приїхати, — сказав він. — Завтрашнє чергування закінчиться лише ввечері. Обстеження проведу з повним протоколом, офіційно. Але самого твого звернення недостатньо. Нехай адвокат заздалегідь повідомить заклад і чинного опікуна, інакше нас можуть не пропустити.
— Дорошенко вже займається запитом.
— Тоді добре. Якщо Лідія Степанівна справді повністю орієнтується і розуміє свої дії, я це зафіксую. Тільки не чекай, що одна довідка миттєво скасує судове рішення. Вона стане підставою для термінового захисту і нового розгляду.
— Цього досить. Дякую.
— Подякуєш потім. Надішли адресу і тримай себе в руках. Іноді повернення додому вимагає більшої витримки, ніж сама розлука.
Я надіслав йому адресу пансіонату і контакт адвоката. Максим пообіцяв сам узгодити з Дорошенком формулювання запиту і список потрібних документів. Він не казав, що все буде просто, і саме тому його спокійні обіцянки вселяли довіру.
В автобусі, що підійшов, я знову зайняв місце біля вікна. За поворотом зникла жовта будівля. Десь там мама, ймовірно, знову сиділа біля скла, але тепер я хоча б міг подумки сказати їй, що допомога вже в дорозі.
Майже відразу надійшло повідомлення від інспектора Левченка. Оксана подала заяву вже не про єдиний конфлікт, а про «систематичні погрози і переслідування». Я повернувся кілька годин тому, однак у її версії подій уже встигла виникнути ціла історія багаторазового тиску.
Я відповів, що приїду о шостій. Потім написав Семеничу. Повертатися до квартири і давати Романові новий матеріал для запису я не хотів, а іншого нічлігу в мене не було. Друг відгукнувся майже миттєво: «Їдь до мене і не вигадуй. Якщо затримаюся, ключ лежить під килимком».
Він ховав там запасний ключ стільки років, скільки я його знав. Уперше за день я всміхнувся. Колишнього дому в мене ніби не лишилося, зате лишилася людина, яка відчинила свої двері без допитів, умов і доказів…👉Продовження, натисніть кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
