Але не сама.
Поруч ішов Віктор Сергійович. Вони спокійно розмовляли. Аліна усміхалася — не натягнуто, не ввічливо, а живо, по-справжньому.
У неї було інше обличчя.
Відкрите. Спокійне. Світле.
Роман ступив уперед.
— Аліно.
Вона обернулася. Побачила його, і усмішка зникла.
— Що тобі потрібно?
— Поговорити. Будь ласка. П’ять хвилин.
— Нам немає про що говорити.
— Я винен. Я ідіот. Але давай спробуємо все повернути. Ми десять років разом.
Аліна довго дивилася на нього втомлено й прямо.
— Десять років ти жив за мій рахунок. Я закривала твої платежі. Я оплачувала твою коханку. Я терпіла твоє хамство. Десять років я була не дружиною, а обслуговчим персоналом. Досить.
— Я кохаю тебе.
Вона всміхнулася.
— Ти кохаєш зручність. Кохаєш, що я безплатно забезпечувала тобі життя. Мене ти не кохав.
Віктор Сергійович стояв поруч і не втручався, але сама його присутність змушувала Романа почуватися маленьким.
Роман раптом опустився на коліна просто на мокрий брудний тротуар.
— Аліно, прошу. Повернися. Я змінюся.
Вона подивилася на нього згори вниз.
— Встань. Не ганьбися.
— Не встану, поки ти мене не пробачиш.
— Тоді стій. Мені час.
Вона розвернулася й пішла до машини. Роман схопився й кинувся слідом, але охоронець біля автомобіля перегородив йому шлях.
— Відійдіть.
— Це моя дружина!
— Уже ні. Відійдіть, інакше доведеться викликати поліцію.
Аліна сіла в машину. Не озирнулася.
Автомобіль поїхав, а Роман залишився на тротуарі — мокрий, принижений, із брудними слідами на штанях. Перехожі дивилися з цікавістю. Хтось навіть підняв телефон.
Він знову осоромився.
Публічно.
Удома Роман купив міцний алкоголь і пив просто з пляшки. Хотів заглушити думку, але вона поверталася знову й знову:
«Я втратив її».
На роботі його викликав Віктор Сергійович.
Роман увійшов до кабінету й сів навпроти директора. Той дивився на нього спокійно.
— Ви збираєтеся й далі переслідувати Аліну?
— Я не переслідую. Я хочу поговорити.
— Вона не хоче. Документи на розлучення вже подано. Залиште її в спокої.
— Це моє особисте життя.
— Тепер це стосується і мене. Вона під моїм захистом. Якщо ви продовжите, будуть юридичні наслідки.
Роман стиснув кулаки.
— Ви забрали мою дружину.
— Я прийняв вашу пропозицію. Ви вимовили її при всіх.
— Це був жарт.
— У жартів теж бувають наслідки.
Роман підвівся.
— Я її поверну.
— Дійте лише в межах закону. Інакше втратите не тільки сім’ю, а й роботу.
У коридорі він зіткнувся з Владою. Вона йшла з папками, свіжа й байдужа, ніби між ними нічого не було.
— Привіт, — сказала вона без інтересу.
— Як справи? — глухо спитав він.
— Краще, ніж у тебе.
Вона всміхнулася.
— Чула, дружина пішла. До директора.
— Не твоя справа.
— Я б теж пішла. Ти надто багато про себе уявив.
— Це ти мені кажеш? Ти, яка зустрічалася зі мною за ресторани й подарунки?
