Святковий вечір пішов не за планом після однієї фрази чоловіка і спокійної відповіді директора

Роман дивився на це з-за монітора, і всередині в нього все кипіло.

Отже, вона вже знайшла іншого. Старшого. Впливовішого. Вигіднішого.

Увечері квартира зустріла його темрявою. Опалення працювало, але житло здавалося нежилим. Роман увімкнув світло й озирнувся.

Усе стояло на місцях.

І все було порожнім.

Раніше Аліна зустрічала його. Питала, як минув день. Ставила чайник. Розігрівала вечерю.

Тепер не було нікого.

Він відчинив холодильник: трохи хліба, ковбаса, яйця. Напередодні він уперше за довгий час сам сходив до магазину й жахнувся цінам. Раніше він просто не звертав на них уваги.

Приготував яєчню, сів за стіл і їв мовчки, дивлячись у стіну.

Треба повернути Аліну.

Обов’язково.

Без неї він не впорається.

І цієї миті Роман із лякаючою ясністю зрозумів: річ не в коханні. Він давно її не кохав. Можливо, й ніколи не кохав по-справжньому. Він звик.

Звик, що поруч є людина, яка вирішує. Платить. Миє. Готує. Закриває проблеми до того, як вони стають його проблемами.

А що давав він?

Роман спробував згадати, коли востаннє дарував Аліні квіти без приводу. Не згадав. Коли запрошував її до ресторану? Теж ні. Коли питав про її роботу не з ввічливості, а зі справжнім інтересом? Ніколи.

Вона була тлом.

Зручним, теплим, звичним тлом його життя.

Пізно ввечері він знайшов номер Віктора Сергійовича і зателефонував.

Довгі гудки. Потім спокійний голос:

— Слухаю.

— Вікторе Сергійовичу, це Роман. Мені треба поговорити.

Пауза.

— Про що?

— Про Аліну. Вона моя дружина. Я хочу, щоб ви повернули її.

На тому кінці стало тихо.

— Романе, я нічого не забирав. Ви самі від неї відмовилися. Публічно. При свідках.

— Це був жарт.

— Ви назвали дружину образливим словом і запропонували її будь-якому чоловікові в залі. При сотнях людей. Ви справді називаєте це жартом?

Роман міцно стиснув телефон.

— Я був п’яний. Зірвався. Але вона моя дружина. Ми десять років разом.

— Була вашою дружиною, — спокійно поправив Віктор Сергійович. — Вона подає на розлучення. Документи готуються.

— Що?

— Розмову закінчено.

Гудки.

Роман жбурнув телефон на стіл.

Розлучення.

Отже, вона всерйоз. Отже, все вирішила.

Він схопився за голову. Треба було побачити її. Поговорити. Пояснитися. Вона ж добра. Завжди поступалася. Завжди пробачала.

Він знав будівлю, де вона працювала. Вирішив дочекатися її біля входу.