Коли Ярина повернулася до кімнати, Дарина відразу підвела очі.
— Як минуло?
— Як завжди. Він не розуміє. Вважає, що я ревную його до матері.
— Зручна версія, — похмуро сказала Дарина. — Тоді йому не треба визнавати, що він тебе образив.
Ярина опустилася в крісло.
— Я тільки зараз бачу, якою зручною була всі ці роки. Згладити, промовчати, не сперечатися, перевести на жарт, не псувати вечір. Вони звикли, що зі мною можна так.
— Бо їм було комфортно. Але ти не зобов’язана залишатися зручною.
— Здається, я більше не можу.
Уночі вона довго лежала в чужій, але спокійній кімнаті. Незнайома стеля, смужка світла з коридору, приглушені звуки квартири — все це дивно заспокоювало. Думки поверталися до перших років шлюбу, до дрібних поступок, до того, як вона раз по раз відступала, аби не сваритися. Сім років складалися не в одну велику біду, а в ланцюжок маленьких відмов від себе.
Вранці Ярина прокинулася з несподіваною ясністю. Вона прийняла душ, поснідала з Дариною й зателефонувала на роботу. Начальниця не ставила зайвих запитань. Три дні відгулів погодили відразу.
— Що далі? — спитала Дарина, надягаючи пальто.
— Поїду до мами. Треба все розповісти. Потім, якщо вийде, заїду додому, поки Тараса немає, заберу речі.
— Дзвони будь-якої миті. І не залишайся з ним наодинці, якщо відчуєш небезпеку.
Мати Ярини, Катерина Андріївна, жила в іншому кінці міста в невеликій двокімнатній квартирі. Побачивши доньку серед робочого дня, вона злякалася.
— Яриночко, що сталося? Чому ти не на роботі?
— Довго розповідати, мамо.
Вони сіли на кухні. Чайник шумів, ложка дзенькнула об чашку, і Ярина розповіла все: порожню коробку, сміх Тараса, телефон у руках свекрухи, ранкову сварку, слова про те, що вона «нікому не потрібна». З кожною новою докладною згадкою їй ставало водночас болючіше й легше: болючіше від того, що все це вимовляється вголос, легше від того, що більше не треба вдавати, ніби нічого страшного не сталося.
Катерина Андріївна слухала мовчки, тільки дедалі міцніше стискала руки. На її обличчі змінювалися тривога, провина й злість, але вона не перебивала. Ярина говорила й сама дивувалася, скільки всього накопичилося: не лише вчорашній вечір, а роки дрібних поступок, які вона раніше навіть не наважувалася назвати приниженням.
— Я бачила, що він надто прив’язаний до матері, — сказала вона нарешті. — Але ти його любила. Я боялася втручатися.
— Я думала, так у всіх. Ти ж сама казала: терпи, чоловіки всі складні.
Катерина Андріївна опустила очі.
— Казала. І дарма. Я сама довго терпіла твого батька, поки він не пішов. Тоді мені здавалося, що сім’я тримається на жіночому терпінні. Тепер розумію: іноді це терпіння руйнує людину.
Вона накрила долоню доньки своєю.
— Що ти вирішила?
Ярина видихнула. Слова прозвучали спокійніше, ніж вона очікувала.
— Я хочу розлучитися. Це не спалах. Я давно до цього йшла. Просто порожня коробка стала останнім знаком.
— Я підтримаю тебе, — сказала мати. — Але подумай іще. Розлучення — серйозний крок.
— Знаю. Але жити так далі — ще серйозніше…
