— Ну нарешті, — видихнув Тарас. — Я весь день дзвоню. Де ти?
— У Дарини. Я казала.
— І коли ти вирішиш повернутися?
Ярина заплющила очі. Навіть зараз він не міг без цієї насмішкуватої інтонації.
— Не знаю. Мені потрібен час.
— На що? Ярино, ти поводишся як дитина. Через жарт пішла з дому. Ми з мамою сьогодні самі вечерю готували, між іншим.
— Я рада, що ви впоралися.
— Не язви. Коли додому?
— Тарасе, це був не просто жарт. Ти принизив мене перед людьми, які прийшли привітати мене. Ти і твоя мати перетворили мій день народження на фарс, а потім зробили вигляд, що я не маю права образитися.
Вона говорила повільно, бо кожне слово давалося зусиллям. Їй хотілося зірватися, закричати, нагадати йому всі попередні випадки, але вона розуміла: якщо почне кричати, він знову сховається за звичне «істерика». Тому Ярина тримала голос рівним, ніби по тонкому льоду йшла до найважливішої думки.
На тому кінці стало тихо. Потім він сказав утомлено, ніби вимовляв очевидне:
— Ти все-таки ревнуєш. Мама мала рацію.
Ярина відчула, як піднімається злість, але втримала голос рівним.
— Ні. Річ не в ревнощах. Річ у повазі. Любов — це не коли з людини сміються, поки вона намагається не заплакати. Любов — це коли її чують. Коли ти востаннє зробив щось заради мене, а не заради своєї мами?
Тарас мовчав. Це мовчання сказало більше, ніж будь-яка відповідь.
— Я не хочу продовжувати телефоном, — сказала вона. — Мені потрібен час. Будь ласка, поки що не дзвони.
— Ярино, зачекай…
— На добраніч, Тарасе.
Вона відключилася й поставила телефон на беззвучний режим. Пальці тремтіли, але не від безсилля. Вперше за довгий час вона поставила свої почуття не в кінець черги, після чужих бажань, а на перше місце. І нічого страшного не сталося…
