— Заходь, — сказала вона й обійняла Ярину так міцно, що та ледь не розплакалася знову. — Я вчора ніби відчувала, що ти приїдеш. У гостьовій уже постелено.
— Дякую, — прошепотіла Ярина.
Квартира Дарини й Назара була світлою й просторою. Гостьова кімната зазвичай пустувала, і зараз Ярина вперше за добу опинилася в місці, де ніхто не вимагав від неї усміхатися. Назар був на роботі, і жінки пройшли на кухню. Дарина поставила чайник, дістала чашки й не стала відразу розпитувати. Просто сіла навпроти й чекала.
За чаєм Ярина розповіла все: як Тарас повернувся вночі, як їв торт і знову називав її біль відсутністю гумору, як зранку прийшла Оксана Степанівна, показала фотографію з її розгубленим обличчям, як почалася сварка і як свекруха заявила, що вона «нікому не потрібна».
Дарина слухала, стискаючи чашку обома руками. Вона не перебивала, тільки іноді хитала головою, і від цієї мовчазної уваги Ярині ставало легше. Ніхто не називав її вразливою, ніхто не вимагав негайно пробачити, ніхто не пояснював, що чоловік просто хотів повеселитися.
— Ти правильно зробила, що пішла, — сказала Дарина нарешті. — Це вже не сім’я, Ярино. Це місце, де тебе поступово стирають, а потім дивуються, чому ти не смієшся.
— Сім років, — тихо сказала Ярина. — Я сім років думала, що це просто особливості. Його характер, її характер, мої слабкі нерви. Я тільки зараз бачу, наскільки все перекосилося.
— Ти могла любити його колись, — м’яко відповіла Дарина. — Але любов не повинна перетворювати людину на мішень.
— Я не знаю, що далі. Переночую у вас, потім, може, до мами. Якщо вирішу йти остаточно, треба думати про житло, гроші, роботу… Все одразу.
— Залишишся в нас, скільки треба, — твердо сказала Дарина. — Ми з Назаром учора це обговорили. Повертатися ти маєш тільки якщо сама захочеш, а не тому, що Тарас чи його мати вирішать, ніби ти охолола.
— Дякую, Даро.
— Перше, що тобі потрібно, — зв’язок. Без телефона ніяк.
— Я зараз не хочу витрачатися. Раптом доведеться знімати квартиру.
— Тоді візьмеш мій старий.
Дарина пішла до кімнати й повернулася зі смартфоном у чохлі.
— Я місяць тому купила новий, цей лежить без діла. Працює нормально. Вставиш сім-карту й будеш на зв’язку.
Ярина взяла телефон обережно, ніби їй дали не річ, а доказ того, що турбота буває простою й без підступу.
— Я поверну, щойно зможу.
— Не починай. Вважай це нормальним подарунком на ювілей. Без вистави.
Коли Ярина вставила сім-карту, на екран посипалися сповіщення. Пропущені дзвінки від Тараса. Повідомлення одне за одним.
«Ти де?»
«Чому не відповідаєш?»
«Ти в Дарини?»
«Мама каже, ти перегинаєш».
«Повертайся, досить дутися».
Останнє повідомлення було найчеснішим: «Що мені приготувати на вечерю?»
Ярина несподівано розсміялася. Сміх вийшов коротким, гірким. Ось що тривожило Тараса по-справжньому: не її сльози, не приниження, не те, що дружина пішла з дому. Вечеря.
— Не відповідай, — сказала Дарина, зазирнувши в екран.
— Не буду.
День минув тихо. Дарина то пропонувала розібрати білизну, то поставити суп варитися, то просто сиділа поруч, не вимагаючи негайних рішень. Ярина допомагала по дому, бо прості рухи заспокоювали краще за розмови. Вона ловила себе на дивному відчутті: тут ніхто не контролював, як вона ріже хліб, не поправляв кожну дрібницю, не вимагав усмішки. Звичайна спокійна кухня раптом здалася розкішшю. Але десь глибоко вона розуміла: рано чи пізно доведеться назвати те, що сталося, своїм іменем і вирішити, чи повертатися туди, де її біль перетворили на святкову розвагу.
Увечері повернувся Назар. Він обійняв Ярину по-дружньому, без зайвого жалю.
— Добре, що ти тут. Залишайся стільки, скільки буде потрібно.
За вечерею вони обговорювали найближчі дні. Ярина вирішила взяти кілька відгулів: відпустку вона давно не використовувала, а начальниця була на святі й усе бачила. Назар запропонував поїхати на дачу знайомих, де тихо й ніхто не дзвонитиме.
— Дякую, — сказала Ярина. — Але я залишуся в місті. Не хочу ховатися.
Після вечері Назар пішов дивитися матч, Дарина сіла за ноутбук, а Ярина вийшла на балкон. У вікнах навпроти горіло світло. За кожним — чужі кухні, розмови, примирення, сварки. Вона подумала, скільки жінок зараз переконують себе, що «він не хотів», «так у всіх», «треба потерпіти». Від цієї думки стало холодно.
Телефон завібрував. Тарас.
Ярина довго дивилася на екран, потім усе-таки відповіла…
