Життя без прикрасЗа місяць в Оксани була нова квартира. Невелика, із запахом фарби, але своя. Роман Андрійович допоміг із першим внеском, решту вона оформила в кредит на зрозумілих умовах. Тепер вона ставила кожну чашку туди, куди хотіла сама, і ніхто не вказував їй місце.
Вона працювала, ходила на курси підвищення кваліфікації, увечері поверталася в тишу й варила каву. Іноді телефон показував ім’я Дениса. Оксана дивилася на екран, чекала, поки дзвінок урветься, і відкладала телефон убік. Уперше за довгий час мовчання було не покаранням, а вибором.
Одного разу після роботи вона побачила його біля під’їзду. Денис схуд, обличчя стало сірим, очі — втомленими. Він стояв з опущеними плечима, ніби заздалегідь знав, що на нього не чекають.
— Оксано, — сказав він, коли вона підійшла. — Я хотів попросити пробачення. Я справді був сліпим. Мама завжди вирішувала за мене, а я дозволяв. Я мав зупинити її ще на весіллі.
Оксана зупинилася за кілька кроків. Перед нею стояла людина, яку вона колись кохала. Але поруч із цим коханням лежало надто багато приниження й брехні.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.