Вона похитала головою.
— Запізно, Денисе. Ти зробив вибір. Тепер живи з ним.
За тиждень найгостріші питання було вирішено. Суд щодо майна минув швидко: документи, чеки й платежі говорили ясніше за будь-які пояснення. Оксана забирала все, що купувала сама. Вантажники виносили диван, техніку й посуд. Тарас мовчки стежив за процесом, але самої його присутності вистачало, щоб Галина Петрівна, якій заборонили залишати місце проживання до завершення слідчих дій, не наважилася влаштувати новий спектакль.
Справа про крадіжку рухалася далі. Ювелір дав свідчення, страхова служба висувала вимоги, слідство збирало документи. Дениса звільнили остаточно й без рекомендацій. У компаніях, куди він намагався влаштуватися, йому відмовляли після перевірок. Репутація, якою пишалася його мати, осипалася швидше, ніж пил із порожніх полиць.
Оксана востаннє стояла посеред квартири. Кімнати здавалися чужими й голими. На підлозі лишився старий килим, який Галина Петрівна з упертістю переможеної людини відмовилася віддавати.
— Залиште собі, — сказала Оксана. — Мені не потрібно нічого вашого.
Вона вийшла надвір, не озираючись. Біля під’їзду чекав чорний позашляховик. Роман Андрійович стояв поруч, прихилившись до капота, і дивився на доньку так, ніби бачив не її поразку, а перший крок до свободи.
— Готова додому? — запитав він.
Оксана кивнула й сіла в машину. На задньому сидінні лежала невелика сумка з найнеобхіднішим: документи, речі, ноутбук, фотографії. Із того, що називалося сімейним життям, у цю сумку майже нічого не потрапило.
— Тату, дякую, — сказала вона, коли машина рушила. — Я б сама не впоралася.
— Впоралася б, — м’яко відповів Роман Андрійович. — Просто довше. Гарнітур уже знайшли. Ювелір підтвердив угоду. Галині загрожує реальне покарання, Денисові — борги й відповідальність перед страховою службою.
Оксана дивилася у вікно. Міські вогні розпливалися у склі. Вона думала не про помсту, а про тишу, якої в неї давно не було.
— А Денис? — запитала вона за кілька хвилин. — Де він тепер?
— У матері в тісній квартирі. Працює вантажником. Борги лишилися. Учора телефонував мені, просив поговорити з тобою. Я сказав, що це вирішуєш тільки ти.
Оксана мовчала. Усередині не піднялося ні злорадства, ні жалю, який міг би повернути її назад.
— Нехай живе, — сказала вона нарешті. — Я не хочу більше воювати. Я хочу жити…
