Оксана почула кожне слово. Але колишній холод у животі не з’явився. Тепер вона знала: війна почалася, тільки правила в ній більше не диктувала Галина Петрівна.
Квартира стала схожа на поле бою. Судові виконавці переходили з кімнати в кімнату, прикріплювали папери до техніки, меблів, приладів. Галина Петрівна металася поруч, то хапаючи документи, то загороджуючи шафу, ніби могла грудьми зупинити закон.
— Це наше! Ви не маєте права! Денисе, дзвони Павлові Сергійовичу. Нехай він зупинить цей цирк.
Денис дзвонив уже кілька разів. На черговий виклик начальник нарешті відповів сам. Розмова була короткою.
— Мельнику, від сьогодні ти звільнений, — почув Денис сухий голос. — І більше не турбуй мене.
Потім у слухавці пролунало ще кілька фраз, після яких Денис опустив руку. Обличчя стало безкровним.
— Мамо, мене звільнили.
— Як звільнили? — Галина Петрівна схопилася за скроні. — Через неї? Через цю тиху мишу?
Оксана стояла біля спальні. Трохи позаду мовчав Тарас. Їй більше не треба було кричати, щоб її почули.
— Ви вкрали подарунок мого батька, — сказала вона. — Продали його, закрили картярські борги Дениса, а решту сховали. Тепер відповідатимете за це не переді мною, а перед законом.
— Перед законом? — свекруха верескнула. — Та ти ніхто. У цю квартиру ти навіть копійки не вклала. Усе тут наше, родини Мельників.
— Копійки? — Оксана всміхнулася без радості. — Три роки я оплачувала продукти, комунальні послуги, меблі, техніку. Поки ви обговорювали чергові «справи» Дениса і його картярські борги. Тож своє я заберу.
Вона кивнула Тарасові. Той передав їй теку.
— Тут опис речей, куплених за мої гроші: диван, кухонні меблі, пральна машина, телевізор. Усі чеки збережені. Сьогодні це вивезуть.
Галина Петрівна кинулася до сина.
— Денисе, ну скажи їй! Ти чоловік!
Денис подивився на Оксану. У його очах були страх, злість і жалюгідна надія, що м’якість дружини повернеться.
— Оксано, будь ласка. Не так. Ми ж сім’я.
— Сім’я, — повторила вона. — Це коли чоловік не стоїть осторонь, поки його мати зриває з дружини подарунок. Сім’я — це коли дружину не обкрадають у медовий місяць. А ви просто користувалися мною: як гаманцем, як безплатною помічницею, як людиною, яка все стерпить.
У двері знову подзвонили. Цього разу прийшли працівники розшуку. Один зачитав постанову.
— Галина Мельник, ви затримуєтеся за підозрою у крадіжці в особливо великому розмірі. Пройдімо.
Свекруха відступила назад.
— Ні. Ні, ви не розумієте. Це помилка. Денисе, скажи їм!
Денис стояв нерухомо, руки в нього тремтіли.
— Мамо, я… я не знаю, що робити.
Його вивели слідом для надання показань. Оксана бачила: Галина Петрівна ще тримає підборіддя високо, але колишньої влади в ній уже немає.
Коли її посадили в службову машину, вона раптом зламалася по-справжньому.
— Оксано, донечко, пробач! — закричала вона так, що у дворі повідчинялися вікна. — Я все віддам, тільки не губи мене. У мене здоров’я, серце, я літня жінка.
Оксана вийшла на балкон. Унизу стояв Денис — без краватки, з розкуйовдженим волоссям, розгублений і вперше схожий на хлопчика, що лишився без материних вказівок. Він підвів голову.
— Оксано, я люблю тебе. Давай почнемо спочатку…
