Вона пройшла повз і не озирнулася. У квартирі пахло кавою й свіжою фарбою. На полиці стояла фотографія: вона з батьком біля моря, обоє сміються, вітер тріпає волосся. Жодних родинних прикрас, жодних чужих правил, жодних свекрух, які вирішують, хто гідний поваги.
Лише Оксана. Її тиша. Її дім. Її життя.
А десь у старому районі Галина Петрівна вечорами рахувала дріб’язок на ліки й знову прокручувала в пам’яті той день, коли вирішила, що скромна невістка не має права підняти голову. Вона втратила не лише гроші й вплив. Вона втратила впевненість, що чуже мовчання означає слабкість.
