Павло поставив чайник. Розмова спершу не клеїлася. Говорили про погоду, про роботу Павла, про здоров’я Віктора Андрійовича. Олена Вікторівна тримала чашку обома руками, ніби боялася розхлюпати.
На полиці стояла фотографія Анни й Олександра. Свекруха помітила її й зблідла.
— Я можу піти, якщо тобі важко, — сказала вона.
Марія подивилася на знімок, потім на неї.
— Мені важко не від фотографії. Мені важко від брехні. Зараз ви не брешете.
Олена Вікторівна кивнула. Очі в неї наповнилися слізьми, але вона стрималася.
— Я щоночі згадую, як Анна передала мені тебе. Ти спала. Вона сказала: «Лєно, тільки не клади її на спину, вона прокидається». Така дрібниця. Я забула її на багато років. А тепер чую постійно.
Марія мовчала.
— Я не прошу стати мені донькою, — вела далі Олена Вікторівна. — Не смію. Але якщо колись тобі знадобиться… що завгодно… Я буду поруч. Без умов.
— Мені потрібні не ви, — сказала Марія повільно. — Мені потрібен світ, де ви не намагаєтеся вигнати мене із сім’ї.
— Я більше не буду.
— І Павла не будете смикати між нами.
— Не буду.
Марія відрізала шматок пирога. Він виявився пересушеним по краях, але пах корицею й яблуками. Вона поклала шматок Олені Вікторівні на тарілку.
— Тоді пийте чай.
Це не було прощенням. Не тим великим, красивим словом, яке закриває минуле, як двері. Це був початок чогось іншого — обережного перемир’я, де кожен крок треба було заслужити.
Узимку Марія й Павло переїхали з орендованої квартири до маленької двокімнатної на околиці. Квартира була не ідеальна: старий паркет рипів, на кухні криво зачинялася кватирка, у ванній треба було міняти плитку. Але коли Марія вперше відчинила двері своїм ключем, у неї затремтіли руки.
— Наш дім, — сказав Павло.
Вона пройшла до порожньої кімнати. На підвіконні лежав пил, батареї тихо потріскували. За вікном діти ліпили сніговика у дворі, чийсь пес носився колами, залишаючи сліди.
— Наш, — повторила вона.
На новосілля прийшли Тетяна з величезною сковорідкою «щоб було чим чоловіка годувати», Ірина з коробкою старих ялинкових іграшок Анни, Мороз із набором викруток і збентеженою усмішкою, Віктор Андрійович із полицею, яку сам потім і прикрутив у коридорі. Олена Вікторівна прийшла пізніше за всіх. Принесла не подарунок, а конверт.
Марія напружилася.
— Що це?
— Не гроші, — швидко сказала та. — Копії листів Анни. Я знайшла ще в старій коробці. Подумала, оригінали мають бути в тебе. Але вирішила спершу спитати.
Марія взяла конверт. На верхньому листі був округлий почерк: «Лєнці, щоб не зазнавалася».
Вона всміхнулася крізь раптові сльози.
— Дякую..
Увечері, коли гості розійшлися, Марія сиділа на підлозі серед коробок і читала листи матері. Анна писала смішно, жваво, іноді з помилками, скаржилася на холод у винайманій кімнаті, хвалилася, що Саша полагодив старий годинник і він тепер «цокає як пристойний», розповідала, що дитина навчилася хапати ложку й розмазувати кашу по столу.
«Маринка сьогодні сміялася так, що Саша сказав: заради цього можна пережити будь-яку бідність».
Марія притисла листа до грудей. Біль нікуди не зник. Але тепер у болю були краї, ім’я, голос. Він більше не був чорною дірою.
Павло сів поруч.
— Як ти?
