Вона хотіла викинути вирізку, але в останню мить передумала.
Не через сентиментальність і не через бажання тримати минуле поруч. Просто це теж було частиною її шляху. Якщо вирвати з пам’яті всі важкі сторінки, можна забути, якою ціною дісталися світлі. Оксана склала папір і прибрала до невеликої шкатулки, де лежали старі фотографії, кілька листів і листівка Мирослава з того першого кошика фруктів та орхідей.
Увечері вона показала вирізку чоловікові. Мирослав прочитав, нічого не сказав одразу, потім повернув їй аркуш.
— Здається, це було дуже давно.
— Іноді мені здається, що не зі мною.
— А іноді?
— А іноді я пам’ятаю все надто ясно.
Він обійняв її зі спини. За вікном повільно сідало сонце, тепле світло лягало на підлогу й на край письмового столу. Оксана притулилася до нього й заплющила очі.
— Ти тоді була сміливою, — сказав Мирослав.
— Я була наляканою.
— Сміливість не скасовує страх. Вона просто не дає йому вирішувати за тебе.
Оксана усміхнулася. Їй подобалося, що він не знецінював її страх, не називав минуле дрібницею. Він умів бачити і силу, і рану водночас.
За кілька днів на робочий телефон Оксани зателефонувала незнайома жінка. Голос був офіційний, але обережний.
— Оксано Юріївно? Вас турбують із міської лікарні. До нас надійшла Валентина Петрівна Кравчук.
Оксана встала з-за столу.
— Що з нею?
— Тяжкий стан після інсульту. Вона зараз у реанімації. У моменти, коли приходила до тями, кілька разів називала ваше ім’я. Ми знайшли ваш номер у її записнику.
— А Артем?
— Із ним поки не вдалося зв’язатися. Телефон недоступний.
Оксана поклала слухавку й залишилася стояти посеред кабінету. За дверима чулися голоси продавчинь, хтось сміявся в залі, покупчиня просила інший розмір. Життя йшло, як завжди, але всередині все зупинилося.
Валентина Петрівна. Жінка, яка принижувала її, тиснула, підштовхувала сина до жадібності, вимагала, судила, знецінювала. І тепер ця ж жінка лежала в лікарні й кликала її.
Оксана зателефонувала Мирославові.
— Я не знаю, що робити, — сказала вона після короткого пояснення. — Чесно. Я не хочу їхати. І водночас не можу не їхати.
— Я поїду з тобою, — відповів він.
— Ти не зобов’язаний.
— Я знаю. Але хочу бути поруч.
У лікарні їх зустрів лікар. Він говорив тихо, без зайвої надії. Стан тяжкий, прогноз обережний, свідомість сплутана. Так, пацієнтка справді кілька разів вимовила ім’я Оксани.
У палаті реанімації було холодно від білого світла й приладів. Валентина Петрівна лежала зовсім маленька під лікарняною ковдрою. Від колишньої владності не залишилося нічого. Ні прямої спини, ні оцінювального погляду, ні звичного руху підборіддям. Лише старе, змучене обличчя й тонка рука на простирадлі.
Оксана підійшла ближче. Їй здавалося, що між ними має піднятися все минуле: блакитна сукня, туфлі, крики в магазині, тиск, суд. Але в цю мить минуле чомусь стало тихим. Перед нею була не ворог, не свекруха, не жінка, яка намагалася відібрати в неї життя. Перед нею була хвора літня жінка на краю останньої межі.
Оксана обережно взяла її за руку.
— Валентино Петрівно. Це я. Оксана.
Повіки жінки здригнулися. Вона розплющила очі не відразу, з труднощами, ніби підіймала важку завісу. Погляд був каламутний, розфокусований, але на секунду в ньому майнуло впізнавання.
— Про… сти…
Слово вийшло майже беззвучним. По зморшкуватій щоці повільно скотилася сльоза.
Оксана відчула, як горло стискається. Вона стільки разів уявляла, що сказала б цій жінці при зустрічі. Різко, справедливо, холодно. Але зараз усі заготовлені слова виявилися непотрібними.
— Я вас прощаю, — сказала вона тихо.
Валентина Петрівна ледь помітно всміхнулася. Пальці в руці Оксани трохи здригнулися, потім ослабли. Вона знову заплющила очі.
За кілька годин її не стало…
