Чужа фраза лишилася в кімнаті, не розчиняючись. Тепер стало ясно, що Сірою ці люди називали Іскру. «До інспектора треба встигнути». Марина підвелася першою.
Вона не кинулася до вікна, не закричала, не почала вимагати негайно їхати до села. Лише закрила чемоданчик, поставила його під лаву, туди, де було тепліше, й спитала, скільки в Олексія є гасу, мотузки та старих дощок. Практичне запитання повернуло йому дихання.
Він показав комору. Вони працювали швидко й майже мовчки. Олексій підпер задні двері важким ящиком з інструментами, перевірив клямки, спустив із горища дві дошки й забив ними нижню частину вікна, що виходило до лісу.
Молоток бив глухо. Кожен удар віддавався в колінах, скронях, пам’яті. Марина тим часом переставила лампу так, щоб із вулиці не було видно, де лежать вовченята, і накрила кошик із ними темною хусткою, лишивши щілину для повітря.
Іскра дивилася на них, не кліпаючи. Її голова лежала на лапах, але очі були живі й тверді. Коли Олексій виніс із сіней старі бляшанки й розвісив їх на мотузці між ґанком і дровітнею, Марина вперше за ранок коротко всміхнулася.
«Дідівська сигналізація?» — спитала вона. «Дешево, сердито й батарейки не потрібні», — відповів він. Усмішка протрималася лише секунду, і на цю секунду допомогла кімнаті не стати могилою.
Потім вона дістала з кишені маленький блокнот у потертій цераті. У ньому були не рецепти. На кількох сторінках тремтячими лініями були намальовані просіки, струмки, стара лісовозна дорога, покинутий склад біля пристані й хрестики, поставлені рукою Василя.
Олексій упізнав місце, де вночі побачив світло. Марина провела пальцем по паперу. Василь казав, що від лісопилки сюди можна пройти старою лінією за двадцять хвилин на снігоході.
Там є яр, де звук глухне. Якщо хтось приїхав по вовчицю, він не стане ломитися спереду. Він дивитиметься, чекатиме, лякатиме.
Вона говорила спокійно, але її спокій був натягнутий, як дріт на морозі. Олексій спитав, чому вона носить цей зошит із собою. Марина знизала плечима.
«Бо вдома він важчий». У цих словах було стільки чесності, що він не знайшов відповіді. День тягнувся, не стаючи світлішим.
Сніг перестав валити, але небо висіло низько, сіре, з брудно-жовтим просвітом над озером. Дім ніби опинився всередині зімкнутої долоні. Час від часу Олексій виходив на ґанок, слухав ліс, перевіряв бляшанки.
Він не відходив далі трьох кроків. Не зі страху, хоча страх був. Із розрахунку.
Через вовченят. Через надію. Через те, що колись він уже побіг туди, де здавалося потрібним бути, і повернувся не з усіма.
Опівдні здалеку долинуло тонке виття мотора. Ні трактор, ні машина. Снігохід…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
