Не за минуле, а за весь людський рід одразу. Марина принесла теплу воду, протерла краї ран і сказала, що це не хуртовина зробила. Олексій кивнув, він уже зрозумів.
Але почути вголос було потрібно, як іноді потрібно почути діагноз, щоб перестати торгуватися з надією. «У районі лісопилки такі історії ходили», — провадила вона. Олег Степанович Бондаренко, п’ятдесяти чотирьох років, господар маленького лісового цеху біля старої пристані, завжди всміхався так, ніби заздалегідь пробачив усім їхні підозри.
Високий, сухорлявий, з акуратною борідкою й м’якими руками — чоловік, який давно сам не тягав колод. Василь вважав, що через його людей проходять шкури, птахи й вовчі щенята для приватних дворів. Доказів бракувало.
Вона вимовила ім’я чоловіка рівно, але пальці стиснулися на мокрій серветці. Олексій почув у цьому не плітку, а важку дорогу, якою вона давно не наважувалася йти. Він спитав, чому мовчала.
Запитання вийшло жорсткіше, ніж він хотів. Марина не образилася. «Бо Василь загинув після того обходу. Бо всі говорили про лавину. Бо я лишилася сама з його записником, здогадками й страхом, що, якщо почну, то відчиню двері, яких уже не зачиню». А потім кожен день ставав зручнішим для мовчання.
Вона опустила очі на вовченят. Ось і все. Жодної красивої причини.
Із старого радіоприймача, що стояв на полиці, Олексій спробував зловити частоту лісництва. Антена була зігнута, кнопки западали, апарат шипів так, ніби всередині нього кипів сніг. На третій спробі він почув голос.
Іван Петрович Мельник, п’ятдесяти семи років, дільничний лісовий інспектор, був чоловіком кремезним, невисоким, із червоним від вітру обличчям і вусами, які вічно біліли інеєм раніше за бороду. Олексій знав його з рідкісних зустрічей біля пристані. Іван говорив мало, але кожне слово ставив на землю міцно, як сокиру в пень.
Зв’язок уривалося. Він повідомив, що дорогу чистять, але техніка пройде не раніше полудня, а доти хату краще не покидати. «Якщо це той слід, про який я думаю, нікого не впускай, — прохрипів Іван по радіо. — І звіра не віддавай. Живий доказ. Зрозумів?»
Олексій відповів, що зрозумів. Потім зв’язок потонув у тріску. У хаті стало тепліше, але тривожніше.
Марина приготувала слабку суміш для вовчиці. Олексій тримав миску на відстані, дозволяючи їй самій вирішити. Іскра спершу відвернулася.
Потім запах, мабуть, переміг гордість. Вона хлебтала повільно, часто зупиняючись, ніби перевіряла, чи не стане їжа пасткою. Вовченята під ковдрою ворушилися.
Найменше, зі світлішою шерсткою, ніж у решти, лежало скраю, постійно здригаючись уві сні. Марина сказала, що воно може не витягнути, якщо температура знову впаде. Олексій узяв його на долоню.
Таке маленьке, вага — майже нічого. І все ж у цьому майже нічому раптом виявилося більше сенсу, ніж у всіх його роках самотності. Вовченя ворухнуло мордочкою.
Потім повіки, ще мутні й тонкі, здригнулися, розкрилися на крихітну щілину. Темні очі нічого не бачили, але зустріли світло. Олексій не встиг відвернутися.
Сльози вийшли самі, гарячі, злі, принизливо живі. Він сидів посеред своєї хати в старій формі без знаків, із хворим коліном і вовченям на долоні. І плакав так тихо, ніби боявся розбудити тих, кого вже не можна було повернути.
Марина не сказала «не треба», не сказала «тримайтеся». Вона просто сіла поруч і поклала долоню йому на плече. Іскра витягнула морду, обережно торкнулася носом його зап’ястка.
Не дякуючи й не прощаючи, а визнаючи, що цієї миті вони всі стоять по один бік. День тягнувся далі, хоч усе головне ніби вже сталося. Марина знову оглянула рану Іскри й знайшла під шерстю дрібні садна на ребрах, сліди довгого тертя об дошку чи ящик.
Олексій грів воду на печі, міняв рушник, підкладав дрова, і кожен простий рух повертав його до тіла, яке ще слухалося. За вікном на снігу з’явилися перші чорні плями землі. Але ліс і далі мовчав, надто пильно.
У цьому мовчанні Марина раптом зізналася, що після смерті Василя боялася не лише людей Бондаренка, а й власного голосу, бо сказане вголос уже не можна повернути назад у зручне незнання. Олексій відповів не відразу, потім сказав, що іноді мовчання здається бронею, аж поки одного дня не розумієш, що сам сидиш усередині неї без повітря. Ці слова не зробили їх ближчими відразу.
Вони просто поклали між собою ще одну дошку через темну воду. Радіо раптом ожило знову. Спершу йшов тріск, потім чужий голос, не Івана, не з лісництва, близький і приглушений.
«Якщо Сіру не забрали, шукайте біля озера. До інспектора треба встигнути». Олексій вимкнув радіо так різко, що тріск урвався, ніби хтось перерізав нитку між хатою та лісом…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
