Олексій підняв руку, зупиняючи Марину біля машини, хоча сам уже зробив крок до ґанку. У хаті було надто тихо. Тиша після боротьби відрізняється від тиші спокою.
У ній речі стоять не на своїх місцях. Повітря пахне тривогою. Навіть сніг біля дверей здається пом’ятим чужою волею.
Він увійшов боком, низько тримаючи ліхтар біля стегна. Іванова рушниця лежала біля стіни — ціла, з неї не стріляли. Стіл був зсунений, календарний аркуш із дозуваннями валявся на підлозі.
Кошик із вовченятами стояв біля печі, але хустку було скинуто. Троє сірих клубочків тулилися одне до одного, хрипко пищали. Живі.
Четвертого не було. Іскри теж. Олексій відчув, як усередині все стало крижаним і порожнім.
Марина ввійшла слідом, відразу опустилася до кошика, перерахувала, перевірила дихання. «Троє тут», — сказала вона, і голос у неї зірвався лише на останньому слові. Із сараю долинув стогін.
Вони знайшли Івана в дров’яному чулані, засипаного полінами й старими мішками. На скроні в нього була кров, обличчя сіре, але груди підіймалися. Інспектора поруч не було.
Пізніше стане ясно, що хибний шум біля дальньої просіки відволік інспектора від дому, і він не встиг повернутися до початку нападу. Зараз важливий був лише Іван, який розплющив очі й спробував сісти. «Не сіпайся», — сказала Марина, вже притискаючи серветку до рани.
Іван моргнув, упізнав їх, вилаявся так тихо, що навіть лайка здалася втомленою. — Один у масці, через задні двері, другий біля лісу. Мати пішла на крик. Малого взяли, але впустили, здається. Вона за ним. — Олексій уже повертався до дверей.
Іван схопив його за рукав, несподівано міцно. «Не біжи, як хлопчисько. Там залізо».
Це слово зупинило краще за наказ. Залізо. Дріт.
Капкан. Старі петлі під снігом. Марина підвела голову.
«Я йду з вами. У мене є кліщі». Олексій хотів сказати «ні», не встиг.
Вона вже поклала до кишені інструменти, ампули, бинт, ліхтар. Олексій зняв із полиці лишену Іваном рацію й закріпив її на ремені. В обличчі Марини не було героїзму. Була робота, яку не можна перекласти на іншого, бо інший може не знати, де тримати пружину, щоб не розтрощити кістку.
Вони вийшли в ліс по сліду, який майже відразу роздвоївся. Широкі важкі відбитки вовчиці. Глибокі провали людини.
Тонка волочиста смуга, де, мабуть, тягли мішок чи ящик. Сніг починав знову братися кіркою. Гілки дряпали обличчя.
Сутінки густішали швидко, з тією гірською раптовістю, коли день не йде, а падає. Олексій ішов першим, але вже за сто кроків зрозумів, що швидкість його бреше. Коліно ніби набили битим склом.
Дихання стало коротким. Злість підганяла, але тіло не підкорялося злості, і в цьому була найпринизливіша правда. Він зупинився, сперся об стовбур.
Марина не стала казати, що попереджала. Лише пройшла вперед, спрямувала світло низько, на сніг. «Слід сюди, — сказала вона. — Не туди. Бачите кров на корі?» Він побачив. Маленька темна риска на білому стовбурі.
Якби йшов сам, міг би проскочити. Він кивнув. Від цього місця вона вела, а він прикривав її й сумку.
Ніч пахла смолою, мокрим мохом, підталим снігом, страхом звіра й людським тютюном. Десь попереду коротко пискнуло вовченя. Іскра відповіла стогоном таким низьким, що він радше відчувся ребрами, ніж вухами…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
