«Гнатюку, здається, вам би не лізти в чужі справи. Вовк не собака. Сьогодні врятуєте, завтра він вівцю потягне. Люди потім вас же проклянуть». Марина дістала з кишені телефон із сфотографованим уранці уламком пломби й поклала його на стіл так, щоб Олег побачив цифри. Потім розгорнула Василів блокнот на сторінці з картою.
«Я довго мовчала», — сказала вона. Голос її був тихий, але в ньому більше не було прохання. «Тепер говоритиму. Іванові вже передано. І це лише початок». Широколиций чоловік сіпнувся, ніби хотів щось сказати, але Олег підняв долоню.
«Бережіть себе, — промовив він м’яко. — Після лавин люди іноді починають бачити зв’язок там, де його немає». Ось тут Олексій ледь не ступив уперед.
Не через погрозу. Через мертвого чоловіка, якого цей чоловік узяв до рота, мов зручний камінь. Марина встигла торкнутися ліктем його рукава.
Не зупиняючи силою, а нагадуючи про вовченя, яке чекало. Олег пішов, лишивши по собі запах дорогого тютюну й холодної ввічливості. Вони завантажили ліки в позашляховик, Марина сама сіла за кермо, і Олексій не заперечував.
Після Олегового відходу в пункті ще довго пахло його тютюном. І Марина відчинила вікно, хоч до кімнати відразу вдерся холод. Її руки нарешті затремтіли.
Не сильно, але Олексій помітив, як ампула дзенькнула об металевий лоток. «Він завжди так говорить, — промовила вона. — Ніби людина сама винна, що пам’ятає».
Олексій не став запевняти, що тепер усе буде просто. Простого вже не було. Він лише взяв коробку з ліками й спитав, де ще лежать шприци.
Це запитання, маленьке й ділове, повернуло її на землю краще за будь-яку втіху. Вони зібрали все, що могло знадобитися: запасні голки, розчин, ватяні пелюшки, старий ліхтар Василя, який Марина на секунду притиснула до грудей, перш ніж покласти в сумку. На вулиці вона ще раз зупинилася біля синього сліду від Олегового позашляховика й носком чобота засипала його снігом.
Не з дитячої злості, а щоб не бачити, як чужа самовпевненість лишає відбитки біля її порога. Олексій зробив вигляд, що перевіряє ремінь на ящику, і дав їй цю хвилину. Потім вона сама взяла важку сумку, хоч він простягнув руку, і сказала, що деякі тягарі треба бодай перші кроки нести самій.
Біля дверей вона зупинилася й озирнулася на карту на стіні. «Я повернуся сюди завтра, — сказала вона. — Не сховаюся назад».
Олексій кивнув, розуміючи, що цю обіцянку вона дає не йому. На зворотному шляху сніг пішов густіше. В одному місці, де схил нависав над дорогою, попереду з м’яким глухим звуком з’їхала снігова дошка.
Лавина була невелика, але її вистачило, щоб перекрити колію білою щільною масою. Машина стала. Олексій вийшов, узяв лопату, зробив три швидкі рухи й зрозумів, що нога не витримає.
Злість ударила в обличчя жаром. Марина вже була поруч. «Там вище є старий об’їзд через ліс», — сказала вона.
«Вузький, але пройдемо». Він хотів спитати, чи вона певна. Не спитав.
Вона була певна рівно настільки, наскільки може бути певною людина, яка все одно йде. Вони здали назад, звернули в ліс, гілки били по шибках, сніг шкріб днище. Один раз позашляховик сів черевом, і вони вдвох підкладали під колеса лапатий хмиз.
Олексій послизнувся, упав на коліно. Біль спалахнув білим світлом. Марина не допомогла йому відразу підвестися.
Спершу поклала руку йому на плече й почекала, поки він сам вдихне. Це було дивно. Дбайливо.
Потім вони поїхали далі. Коли показався дах дому, небо вже темніло. Надто тихо було довкола.
Ні голосу Івана, ні стукоту сокири, ні дзвону бляшанок на мотузці. Задні двері стояли прочинені. На ґанку темніли розмазані плями крові, і від порога по дошках тягнувся червоний слід…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
