Марина підвела на нього очі. Олексій уже вставав, хоча коліно під ним майже не тримало.
За вікном дорога знову темніла під снігом. І десь у лісі коротко завив невидимий снігохід. По ліки Марина мала їхати особисто: шафа з препаратами була замкнена, а ключ був у неї. Іван наполіг, щоб Олексій супроводжував її, але службову машину лишив біля дому як резерв на випадок термінового перевезення вовчиці.
Суперечка вкрала б хвилини, а хвилини вже лежали в кошику, сіпаючись маленьким сірим тільцем. Один інспектор був на дальньому обході, другий лишився в хаті з Іваном, рацією та Іскрою, яка не дозволяла нікому наблизитися до світлого вовченяти, доки Олексій не нахилився до неї й не промовив тим самим низьким голосом: «Ми повернемося».
Напевно, вона не зрозуміла слів. Але зрозуміла, що він іде не зі здобиччю і не від страху. Марина взяла чемоданчик і рушник, у який збиралася загорнути запасні ампули, і сіла в позашляховик поруч з Олексієм.
Ще напередодні дорога до села здавалася коротшою. Тепер вона стала випробуванням, розтягнутим між білими стінами. Трактор пробив лише одну колію.
Сніг по краях був вологий і важкий. Під колесами хлюпала крижана каша. Озеро праворуч лежало темне, майже чорне, і вітер із нього ніс дрібну крупу, що колола очі.
Олексій вів машину з таким напруженням, що кісточки пальців побіліли. Коліно пекло. Кожен поворот віддавався в стару рану, і після третього спуску він зрозумів, що біль уже не тло, а повноцінний пасажир, який сидить між ними.
Марина помітила. «Дайте я поведу», — сказала вона. Він хотів відповісти відмовою, швидкою, звичною, образливою.
Потім згадав, як її рука втримала його біля вікна, коли минуле спробувало висмикнути його з теперішнього, і мовчки зупинив машину. Пересідали вони під снігом, незграбно, майже смішно. Олексій зачепився чоботом за поріг, вилаявся.
Марина сухо сказала, що війна війною, а вік усе одно бере своє. Він уперше засміявся по-справжньому. Коротко й хрипко, і цей смішок виявився потрібнішим за ліки.
Вона вела позашляховик упевнено, некрасиво, але точно, знаючи місцеві повороти, місце, де дорогу підмиває струмок, де сніг лягає поверх порожнечі. «Василь учив, — сказала вона, не відриваючи очей від колії. — Я тоді бурчала: навіщо мені це? Виявляється, деякі уроки чекають свого часу довше, ніж ми».
У селі було мало людей надворі. Ті, хто виходив, ішли швидко, опустивши голови, притискаючи пакети до грудей. Вітер ганяв площею сніговий пил.
Ветеринарний пункт стояв за старою аптекою — низький будинок із блакитними рамами й облупленою табличкою. Марина відчиняла двері тремтячими пальцями, але всередині відразу стала іншою — не вдовою, не наляканою жінкою, а господинею маленького простору, де кожна полиця знала своє місце. Вона дістала ампули, шприци, теплу суміш, ще бинти, маленький кисневий балон, давно прострочений для великих справ, але, може, корисний для маленького дихання.
Олексій стояв біля вікна. Навпроти, біля складу з кормами, був припаркований темно-синій позашляховик. Чистий, надто чистий для такої дороги.
Із нього вийшов Олег Бондаренко. Він був у дорогій пуховій куртці, без шапки, з акуратно вкладеним волоссям і всміхався так, ніби хуртовина була обслуговчим персоналом, який погано виконав замовлення. Поруч із ним стояв широколиций чоловік у камуфляжі без знаків, мовчазний, із червоними руками.
Олег побачив Олексія, потім Марину у вікні й підійшов до дверей пункту не поспішаючи. «Марино Василівно, — сказав він, заходячи без стуку, — чув, що у вас нічні пригоди. Дикий звір у домі в людини. Небезпечно. Район буде невдоволений». Марина замкнула ящик із ліками на ключ.
«Район буде невдоволений, якщо дізнається, хто возить звірів у ящиках із чужими пломбами». Усмішка Олега не зникла, але стала тоншою. Олексій ступив ближче.
Нічого героїчного. Просто так, щоб між ним і Мариною лишилося менше порожнього місця. Олег перевів погляд на його форму, без шевронів, на стару травму, помітну по поставі, на руки, які надто спокійно висіли вздовж тіла…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
