Марина, здається, подумала про те саме. «Центр хороший, — сказала вона. — Але вона зараз тримається лише тому, що контролює коло. Заберіть коло — і матимете звіра в шоці. Плюс місце події тут, сліди, вікно, погроза. Якщо вивеземо одразу, частину ланцюга втратимо».
Іван подивився на неї довго. У цьому погляді жило минуле — ім’я Василя, все невисловлене між людьми, які надто пізно складають здогади в карту.
«Ти готова лишитися?» — спитав він. Марина зблідла, але відповіла без паузи: «Так».
Олексій сказав: «Я теж». Іван повернувся до нього.
— Це не собака, Гнатюку, не вдячна дворняга біля печі. Це вовчиця. Одужає — піде. Може, навіть озирнеться, якщо матиме настрій. А може, й ні. Ти розумієш? — Олексій кивнув.
«Розумію». І зрозумів, що не до кінця. Один з інспекторів, молодий на вигляд, але з утомленими очима дорослої людини, зробив крок до кошика, щоб перенести вовченят у чистий ящик бодай для огляду.
Іскра раптом рвонула вперед із такою силою, що всі забули про її слабкість. Вона поставила лапи просто перед ящиком, опустила голову й показала зуби. Інспектор відступив.
Іван не вилаявся, лише підняв долоню. «Не чіпати». У кімнаті стало так тихо, що чути було, як молоко капає з соски на рушник.
Олексій повільно присів перед вовчицею, не затуляючи їй вовченят. Він не говорив. Слова знову були менші за позу.
Він поклав долоню на дощану підлогу. Іскра дивилася на нього. Дихала важко.
Потім трохи повернула голову до кошика. Не дозволила. Але й не вдарила.
Це було все, що вони могли отримати. Вони сперечалися неголосно, але довго, бо кожен із них мав рацію по-своєму. Іван говорив про дорогу, обладнання, людей на зміну, про те, що добрі наміри без системи іноді вбивають не гірше за злобу.
Марина відповідала цифрами, температурою, чистотою дихання, поведінкою матері, ризиком транспортного шоку. Олексій мовчав найдовше. Він дивився, як Іскра, хитаючись, однак утримує місце між кошиком і чужими чоботами, і думав, що ця впертість йому зрозуміла до болю.
Коли Іван спитав, чи є в нього сили не лише на одну героїчну ніч, а на брудні три доби годування, смороду, безсоння й можливої смерті, Олексій відчув, як усередині піднімається колишнє бажання відступити. Не від роботи — від прив’язаності. Але він подивився на світле вовченя, яке чіплялося ротом за край тканини, і відповів:
— Якщо сил не вистачить, скажу. Але поки вони є. — Іван ухвалив рішення, як рубають сучок, — одним ударом.
— Три дні. Дім під наглядом. Я лишаю ліки, термокилимок, суміш, рацію, запасні батареї. Двоє моїх ходитимуть колами, але не під вікнами, щоб мати не зірвалася. Бондаренка я зачеплю через район без галасу. Якщо вночі знову полізуть, не геройствуйте. Викликайте нас і замикайтеся. — Він говорив із Мариною, з Олексієм, із самим домом. Потім зняв зі стіни аркуш старого календаря й почав писати схему годувань, дозування, інтервали, ознаки небезпеки.
Почерк у нього був великий, прямий. Марина поруч дописувала свої зауваги тонким, акуратним письмом. Олексій дивився на ці рядки й уперше за довгий час бачив, як одиничний хаос перетворюється на лад.
Бо кілька людей погодилися не відвертатися. Інспектори занесли ще дров, краще заколотили вікно, пройшлися слідами довкола двору. Папірець із погрозою Іван прибрав у пакет.
Уламок пломби теж. Коли все було готове, він уже збирався йти. Але світле вовченя раптом різко вигнулося в кошику, писк його обірвався.
Тільце затіпалося, дрібно й страшно. Марина кинулася до нього. Олексій підхопив грілку, Іскра загарчала так розпачливо, що сама закашлялася.
Іван вилаявся впівголоса й поліз у сумку. Потім завмер. Протисудомного тут не було, а ампули лишилися в пункті, у селі…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
