Іскра схопилася, не втрималася, вдарилася боком об лаву. На підлозі серед уламків лежав камінь, обмотаний ганчіркою. А під ним — мокрий папірець.
Олексій підняв його й прочитав у пічному світлі криві олівцеві слова: «Віддайте Сіру до світанку. Інакше ліс сам забере своє».
До світанку вони не спали. Олексій закрив розбите вікно дошкою й старою ковдрою, але холод однак просочувався в дім тонкими пальцями, знаходив щілини, торкався вовченят, змушував Марину знову й знову перевіряти грілку.
Папірець із погрозою лежав на столі, поруч з уламками скла. Ніхто не хотів дивитися на нього, але обоє дивилися. Такі речі мають неприємну властивість ставати центром кімнати.
Іскра не лягала до кінця, хоч тіло її просило впасти. Вона сиділа, похитуючись, біля кошика, гарчала на кожен тріск поліна, на кожен рух гілок по даху, на сам вітер, якщо він підходив надто близько. Олексій бачив, як із неї йде сила, і злився на те, що не може пояснити їй просту річ — не всякий рух вимагає останньої оборони.
Потім розумів, що й собі цього не зумів пояснити за всі роки. Ранок прийшов блідий, із запахом мокрого снігу й дизелю. Спершу вдалині заревла техніка, потім хтось ударив по залізу, потім із-за сосен показалася помаранчева кабіна трактора, а за нею — зелена машина лісової охорони.
Іван виліз із кабіни, не чекаючи, поки мотор заглухне. Слідом за ним вийшли двоє інспекторів, дорослі, обвітрені, у темних стьобаних куртках, із такими обличчями, які бувають у людей, звиклих до морозу й чужої дурості. Один ніс переносний ящик для тварин, другий — мішок із кормом, теплові пакети й згорнуту сітку.
Іван піднявся на ґанок, подивився на розбите вікно, на бляшанки на мотузці, на сліди снігохода біля лісу. По його вусах ніби теж можна було міряти тиск. «Весело у вас», — сказав він.
Олексій відповів: «Не дуже». Цього вистачило для привітання.
У хаті Іван одразу зняв шапку не з ввічливості до людей, а ніби перед хворим звіром — так було належно. Він не поліз до Іскри руками. Спершу зупинився біля порога.
Дав їй себе роздивитися. Дав запаху ввійти до кімнати раніше за тіло.
Вовчиця підвелася. Точніше, спробувала підвестися. Передні лапи випросталися, задні здригнулися.
Але вона все одно стала між людьми й кошиком. Гарчання вийшло слабке, та від нього навіть інспектори завмерли.
Це був не звук нападу. Це була межа. Іван повільно опустив ящик на підлогу.
«Зрозумів, — сказав він. — Мати, не сперечаюся». Марина розповіла про все коротко, без зайвого болю.
Де знайшли, скільки було вовченят, які рани, хто говорив по радіо, що написали на папірці. Іван слухав і лише раз перебив, коли почув прізвище Бондаренко. «Запишемо потім», — сказав він.
«Зараз живі важливіші». Він оглянув вовченят так обережно, ніби тримав на руках не звірів, а чотири тонкі ранкові вогники. Температура у двох піднялася.
У третього температура трималася на самій межі небезпечної позначки. Найсвітліше, те, що розплющило очі, дихало нерівно й уві сні здригалося всім тілом. Іван насупився.
«Треба в центр», — сказав він. «У районному центрі є інкубатор, препарати, люди на зміну. Тут ви згорите за дві доби».
Олексій уже знав, що так скажуть. Розум був на боці Івана. Закон був на боці Івана.
Навіть турбота була на боці Івана. І все ж усередині в нього щось уперлося, не бажаючи поступатися. Він подивився на Іскру.
Вона стояла, похитуючись, але не відступала. Якщо зараз її приспати, зв’язати, відвезти, вона, може, виживе. А може, зламається там, де не можна накласти пов’язку…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
