Чим глибше вони заходили, тим ясніше ставало, що людина, яка взяла вовченя, поспішала й боялася. На корі лишалися свіжі задерті місця від залізної пряжки. На снігу траплялися грудочки сірої шерсті.
Одного разу Марина підняла уривок мішковини з кислим запахом ліків. Олексій ішов за нею й уперше не відчував приниження від того, що не він веде. Він слухав ліс її вухами.
Вона розрізняла, де гілку зламав звір, а де чобіт, де кров упала з лапи, а де — з людської руки. Двічі вони зупинялися й слухали. Ліс відповідав не мовчанням, а безліччю малих звуків.
Капала тала вода з гілки. Десь під снігом пробігав струмок. Тонка верхівка ялини скрипнула об сусідній стовбур.
Кожен такий звук міг бути кроком людини. Кожен міг виявитися лише лісом. Олексієві доводилося стримувати себе від різких рухів, бо тіло пам’ятало іншу тактику.
Помітив небезпеку, придушив, рушив далі. І тут ця тактика могла всіх погубити. Марина раз обернулася й приклала палець до губ.
Він кивнув. Прийняти її знак виявилося важче, ніж пройти по замету з хворим коліном, і корисніше. В одному місці сліди круто звернули, і вони побачили відбиток вовчих грудей у снігу.
Іскра падала, вставала й однак тягла себе далі. Олексій мовчки провів пальцями по цьому сліду. У ньому було більше мужності, ніж у багатьох промовах, які він чув на плацу.
Ці слова вдарили Олексія м’яко, але глибоко. Він подумав про Дмитра. Про те, що обов’язок іноді стає каменем, який несеш навіть тоді, коли дорога давно скінчилася.
Може, річ була не в тому, щоб скинути цей камінь. Може, треба було перестати тримати його обома руками й дозволити комусь іти поруч. Попереду знову пискнуло вовченя, і думка обірвалася.
Бо живе завжди вимагає уваги раніше, ніж мертве відпускає. Марина тихо сказала, що Василь колись говорив те саме про поранену рись. Звір не знає слова «обов’язок», але іноді виконує його чистіше за людину.
Вони пішли швидше, наскільки дозволяли біль і обережність. Вони знайшли її в яру під старою кедровою сосною. Вовчиця лежала на боці, передня лапа була затиснута в іржавій дузі капкана, присипаного свіжим снігом.
Вона намагалася не рватися, але кожен судомний рух тіла втискав залізо глибше. Під її грудьми, між лапами, ворушилося світле вовченя, брудне, мокре, але живе. Іскра закривала його собою від вітру й від світу.
Коли Олексій ступив ближче, вона вишкірилася, не впізнавши одразу. Біль робить пам’ять короткою. Він зняв шапку, опустився навколішки в сніг, поклав долоню на землю.
«Це я, — сказав він. — Чуєш? Це я». Вовчиця тремтіла.
Марина обходила збоку, дуже повільно, тримаючи кліщі розкритими. «Якщо сіпнеться, відкусить мені кисть», — промовила вона спокійно. «Якщо не сіпнеться, у неї є шанс зберегти лапу».
Олексій підповз ближче, відчуваючи, як холод входить у мокрі штанини. Він не хапав Іскру за шию, не тиснув. Просто заговорив низько й рівно, словами без великого змісту, про піч, про вовчий дім, про те, що вона сильна, вперта, страшна.
«І нехай буде такою ще десять зим, тільки зараз нехай почекає». Іскра слухала не слова, а ритм. Її очі бігали від його обличчя до рук Марини.
Світло ліхтаря тремтіло. Марина вставила кліщі в пружину, метал заскрипів. Вовчиця завила й сіпнулася, але Олексій устиг накрити вовченя своїм тілом і втримати біля її морди край ковдри, що пах домом і молоком.
«Ще, — сказав він, — ще трохи». Марина стиснула зуби, натиснула сильніше. Капкан розкрився на палець, потім ще.
Лапа вислизнула. Кров пішла темною цівкою по снігу. Іскра не схопилася, сил не було.
Вона лише підтягла до себе вовченя й лизнула його так жадібно, ніби повертала зі смерті по краплі. Олексій почав накладати пов’язку, згадуючи рухи, які тіло знало краще за голову. Марина тримала ліхтар і раптом сказала:
«Тихо». Згори, з краю яру, хруснула гілка. Потім посипався сніг.
Олексій загасив ліхтар долонею. У темряві чулося чуже дихання, важке, квапливе. Хтось був над ними.
Олексій устиг передати по рації, що вони в яру під старою кедровою сосною. Іван відповів щось нерозбірливе, але сигнал уже глухнув за схилом. Іскра підвела голову. Її очі блиснули…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
