Світле вовченя завмерло під її підборіддям. Олексій устиг лише штовхнути Марину вниз, до стовбура, коли на гребені яру спалахнула жовта іскра і постріл ударив по лісу, збиваючи з гілля цілий пласт снігу. Постріл пішов у стовбур над ними, і сніг упав із гілок так густо, що на кілька секунд світ став білим мішком, куди хтось кинув їх разом із болем, страхом і запахом пороху.
Олексій упав плечем на мерзлу землю, прикриваючи собою Марину й світле вовченя. Стара пам’ять рвонула його назад без попередження. Не гори, не яр, не мокрий сніг, а кам’яна стіна, гарячий пил, крик у рації, жовтий вогонь у дверному прорізі.
Він не міг вдихнути. Руки, які щойно накладали пов’язку, стали чужими. Серце билося так, ніби хотіло вибратися через ребра й сховатися окремо від нього.
Марина не намагалася підняти його силою. Вона сама тремтіла, але повернулася до нього обличчям і повторила ті самі слова, що біля вікна: «Сюди. Дивіться сюди. Сніг. Мій голос. Вовченя. Ви тут». Іскра гарчала поруч, але не кидалася.
Її поранена лапа витяглася вбік, кров темніла на бинті, а морда була опущена до вовченяти. Навіть у жаху вона знала, кого закривати. Згори пролунав другий звук.
Не постріл, а різкий окрик Івана. Перев’язавши голову й викликавши з обходу обох інспекторів, він привів їх до яру по слідах і останньому повідомленню Олексія. Потім почулися важкі кроки, хрускіт снігу, коротка боротьба й чийсь глухий стогін. — Кинь! — крикнув Іван. — На землю, я сказав! — Олексій змусив себе підвести голову. На гребені яру ліхтарі металися між деревами. Двоє інспекторів тримали широколицого чоловіка в камуфляжі — того самого, що стояв біля машини Олега біля пункту.
Обличчя в нього було перекошене від страху, а в снігу поруч лежала рушниця. Трохи далі біля снігохода Іван стояв перед Олегом. Олег уже не всміхався.
Без усмішки він виявився меншим, звичайнішим, майже сірим, як мокрий папір. На його дорогій куртці були плями снігу, на черевиках — лісовий бруд. Він намагався говорити про непорозуміння, про те, що приїхав перевірити чутки, що зброя не його, що вовчиця небезпечна для людей.
Іван слухав рівно стільки, скільки потрібно, щоб дати людині самій заплутатися у власній брехні. Потім інспектор підняв із багажного відсіку снігохода мішок. У ньому були дротяні петлі, дві ампули з мутною рідиною, пластикові пломби й невеликий польовий журнал у клейончастій обкладинці.
Не Василів зошит — робочий журнал із маршрутами, датами, умовними позначками й цифрами, потрібними для перевезень. Марина підвелася навколішки, побачила його й раптом стала зовсім нерухомою. Іван спустився до них першим, перевірив Іскру поглядом, потім простягнув руку Олексієві.
Олексій не відразу зрозумів, що йому допомагають. Він звик підводитися сам, навіть коли падав усередині, але зараз узяв руку. Іван був міцний, теплий, живий.
«Усе, — сказав він, — цих узяли, але це ще не кінець». Вони винесли Іскру з яру на плащ-наметі. Вона пручалася лише раз, коли світле вовченя пискнуло в руках Марини.
Олексій поклав вовченя біля її морди, і вона заспокоїлася, навіть спробувала лизнути його через край тканини. Дорога назад до дому була повільна. Ніч опускалася, але вже не здавалася повною господинею.
Попереду йшли інспектори з ліхтарями, за ними Іван вів затриманих до машини, а Олексій із Мариною несли вовчицю, зупиняючись через кожні двадцять кроків. Коліно в нього палало, спина нила, але цього разу біль не був покаранням, він був частиною роботи. У хаті троє вовченят зустріли матір слабким писком.
Іскра, щойно її поклали біля кошика, підтягла до себе світлого й усіх перерахувала носом із такою зосередженою ніжністю, що навіть Іван відвернувся до печі й надто довго поправляв заслінку. Марина насамперед увела світлому вовченяті протисудомне, потім обробила лапу Іскри й перевірила дихання обох.
Іскра дозволила їй більше, ніж раніше, не все, але більше. Надворі ревли мотори машин, що їхали до району із затриманими й речовими доказами. Олег уже не міг тихо розчинитися в снігу…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
