Ось цей шматочок саме сюди. Картина складається. Невтішно.
Просто ясно. Сергій кричав на мене в коридорі. Його мати стояла й усміхалася.
32 людини у відкритому офісі робили вигляд, що не чують. Або чули й не знали, що робити. І я подзвонила батькові.
Це не був імпульс. Це було рішення. Я знала, що роблю.
Знала, що після цього дзвінка нічого вже не буде як раніше. Ні для Сергія. Ні для його матері.
Ні для мене. Що таємниця, яку я зберігала 3 роки, перестане бути таємницею, і все, що на ній трималося, зміниться. Я була готова до цього.
Уже давно була готова. Просто чекала моменту, коли це стане необхідним. Необхідним стало зараз.
Батько їде. Діма й Коля їдуть. Я уявила їх трьох.
Тато у своєму незмінному сірому пальті, без зайвих рухів, без поспіху в погляді, тільки в кроці. Діма трохи попереду, як завжди, зі звичкою входити в будь-яке приміщення першим. Коля поруч, трохи збоку, з тією тихою усмішкою, яка з’являється в нього саме тоді, коли все серйозно.
Вони не були людьми сцени. Вони не вміли кричати й не вважали це за потрібне. Але коли Павло Коваленко входив до кімнати, люди, які знали це ім’я, це відчували.
А люди, які не знали, відчували теж, просто не розуміли, чому. Сергій не знав цього імені, Лідія Степанівна тим паче. За двадцять хвилин вони дізнаються.
Я подивилася на виправлений звіт. Усе правильно. Дані на місці, колонки вирівняні, формули перевірені.
Я зберегла файл ще раз, двічі, про всяк випадок, і відправила на корпоративний сервер. Потім відкинулася на спинку стільця й заплющила очі на кілька секунд. Десь унизу живота легкий, майже невідчутний рух.
Чи це мені здавалося? Ще надто рано для цього. Просто дев’ять тижнів, просто крихітне життя, яке поки що не вміє нагадувати про себе інакше, ніж нудотою зранку й неможливістю переносити запах кави. «Усе добре», — сказала я подумки не собі, а йому чи їй, поки безіменному й невідомому.
Усе буде добре. У коридорі знову зашуміли голоси. Сергій щось говорив голосно, Лідія Степанівна щось відповідала.
Потім стукіт чиїхось підборів. Потім тиша. Я розплющила очі, подивилася на годинник.
П’ятнадцять хвилин минуло. Ще трохи. Ліфт на нашому поверсі був один, старий, повільний, із важкими дверима, які зачинялися з характерним металевим зітханням.
Його було чути з коридору, якщо прислухатися. Я прислухалася. Світлана сиділа за своїм столом і робила вигляд, що працює.
По її екрану було видно: вона не відкрила жодного файла за останні десять хвилин, просто дивилася в монітор. Третій співробітник бухгалтерії, Паша, молодий хлопець, який нещодавно закінчив університет, кудись вийшов одразу після того, як у коридорі почався шум, і поки що не повернувся. Мудро.
«Катю, — тихо сказала Світлана, не повертаючи голови. — Ти в порядку?» «Так». Я подумала секунду.
«Так», — сказала я. «Звіт я виправила. Він уже на сервері. Якщо Олег Вікторович спитає, скажи, що версія від 11:05 фінальна».
Світлана кивнула, помовчала. «Він не мав так», — сказала вона. Дуже тихо, майже собі.
«Ні, — погодилася я. — Не мав». Більше ми не розмовляли. У тиші було чути, як за стіною хтось рухає стілець, як гуде принтер у сусідньому відділі, як за вікном по мокрому асфальту проїжджають машини.
Я думала про те, що сталося чверть години тому, і думала про це спокійно, як думають про задачу, яку треба розв’язати, а не про катастрофу. Це теж була звичка. Із тих, що батько виховував у нас із дитинства.
Не словами, прикладом. Коли в нього зривався контракт або валився об’єкт, він не кричав, не впадав у лють. Він сідав, дивився на цифри й питав: «Що ми маємо? Що можна зробити? Усе інше потім»…
