Життя без прикрас«Мені здається, ми різні люди. Пробач». Я плакала недовго.
Я думала. І прийняла правило, якого відтоді не порушувала. Ніхто з чоловіків поруч зі мною не повинен знати про сім’ю.
Доти, доки я сама не буду певна. Не в грошах. У людині.
Сергій з’явився на корпоративній вечірці партнерів «Форвард Девелопмент». Він був гостем. Я була просто Катею з бухгалтерії.
Високий, добре вдягнений, який уміє триматися в будь-якій компанії. Він сам підійшов до мене, що було несподівано, бо я стояла біля стіни зі склянкою води й ні до чого такого не схиляла. Спитав, чи не нудно мені.
Я відповіла: «Не нудно. Я рахую, скільки людей пішло за останні пів години». Він засміявся по-справжньому.
Неввічливо. По-справжньому. Ми розмовляли довго.
Він розповідав про себе без прикрас. Перемовник за натурою. Працює в продажах, уміє переконувати людей і знає про це.
Що іноді заважає. Бо він починав переконувати навіть тоді, коли не треба. Мені сподобалася ця чесність.
Я нічого особливого про себе не розповіла. Бухгалтерка, цифри, люблю порядок у таблицях. Він не виглядав розчарованим.
Я перевіряла його довго, близько пів року, він не квапив. Коли я нарешті дозволила собі повірити, це було усвідомлене рішення, не порив. Ми одружилися тихо, без великого весілля.
Мій батько й брати були, його мати, Лідія Степанівна, теж. Вона була в темно-бордовому костюмі з ланцюжком поверх коміра і дивилася на мене весь вечір із виразом людини, яка прийшла на чуже свято й не розуміє, навіщо. У вбиральні, де ми випадково опинилися одночасно, вона спитала мене тихо, без злості, майже люб’язно: «Катрусю, а батьки у вас є?» «Батько», — сказала я.
Вона кивнула. «Чим займається?» — спитала вона. «На пенсії», — відповіла я. Вона знову кивнула з таким виглядом, ніби я підтвердила щось, що вона й так знала.
Перші місяці я не помічала в ній загрози, тільки незручність, дрібні речі, коментарі про те, що я готую, як людина, яка звикла до їдальні, запитання про те, коли ж ви нарешті візьметеся за себе, порівняння з подругами сина, завжди мимохідь, завжди з усмішкою. Сергій при цьому йшов до іншої кімнати або змінював тему, не заперечував, просто йшов. Я говорила йому про це один раз, спокійно, без сліз.
Він сказав, що мати просто така людина, що вона до всіх така і що я надто гостро реагую. Я замовкла, запам’ятала. Потім сталося ось що.
За пів року після весілля я попросила керівництво «Форвард Девелопмент» розглянути кандидатуру Сергія на посаду в комерційному відділі. Не тому, що він про це просив. Він тоді працював в іншому місці, і там йому не подобалося. Просто я бачила, що він добрий у переговорах, що компанії потрібна сильна людина в продажах і що це буде чесна угода: ми дамо йому шанс, він покаже, на що здатен.
Генеральний директор Олег Вікторович знав мене як фахівчиню й довіряв моєму судженню. Сергій пройшов співбесіду добре, упевнено, по суті. Його взяли.
Я ніколи йому про це не казала, не з хитрощів, просто не вважала за потрібне. Він отримав шанс, далі сам. Він справлявся, по-справжньому.
За рік став керівником відділу, ще за 8 місяців — комерційним директором. У нього був справжній талант переконувати клієнтів і вибудовувати стосунки. Я пишалася ним, не казала вголос, але пишалася.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.