«Мені здається, ми різні люди. Пробач». Я плакала недовго.
Я думала. І прийняла правило, якого відтоді не порушувала. Ніхто з чоловіків поруч зі мною не повинен знати про сім’ю.
Доти, доки я сама не буду певна. Не в грошах. У людині.
Сергій з’явився на корпоративній вечірці партнерів «Форвард Девелопмент». Він був гостем. Я була просто Катею з бухгалтерії.
Високий, добре вдягнений, який уміє триматися в будь-якій компанії. Він сам підійшов до мене, що було несподівано, бо я стояла біля стіни зі склянкою води й ні до чого такого не схиляла. Спитав, чи не нудно мені.
Я відповіла: «Не нудно. Я рахую, скільки людей пішло за останні пів години». Він засміявся по-справжньому.
Неввічливо. По-справжньому. Ми розмовляли довго.
Він розповідав про себе без прикрас. Перемовник за натурою. Працює в продажах, уміє переконувати людей і знає про це.
Що іноді заважає. Бо він починав переконувати навіть тоді, коли не треба. Мені сподобалася ця чесність.
Я нічого особливого про себе не розповіла. Бухгалтерка, цифри, люблю порядок у таблицях. Він не виглядав розчарованим.
Я перевіряла його довго, близько пів року, він не квапив. Коли я нарешті дозволила собі повірити, це було усвідомлене рішення, не порив. Ми одружилися тихо, без великого весілля.
Мій батько й брати були, його мати, Лідія Степанівна, теж. Вона була в темно-бордовому костюмі з ланцюжком поверх коміра і дивилася на мене весь вечір із виразом людини, яка прийшла на чуже свято й не розуміє, навіщо. У вбиральні, де ми випадково опинилися одночасно, вона спитала мене тихо, без злості, майже люб’язно: «Катрусю, а батьки у вас є?» «Батько», — сказала я.
Вона кивнула. «Чим займається?» — спитала вона. «На пенсії», — відповіла я. Вона знову кивнула з таким виглядом, ніби я підтвердила щось, що вона й так знала.
Перші місяці я не помічала в ній загрози, тільки незручність, дрібні речі, коментарі про те, що я готую, як людина, яка звикла до їдальні, запитання про те, коли ж ви нарешті візьметеся за себе, порівняння з подругами сина, завжди мимохідь, завжди з усмішкою. Сергій при цьому йшов до іншої кімнати або змінював тему, не заперечував, просто йшов. Я говорила йому про це один раз, спокійно, без сліз.
Він сказав, що мати просто така людина, що вона до всіх така і що я надто гостро реагую. Я замовкла, запам’ятала. Потім сталося ось що.
За пів року після весілля я попросила керівництво «Форвард Девелопмент» розглянути кандидатуру Сергія на посаду в комерційному відділі. Не тому, що він про це просив. Він тоді працював в іншому місці, і там йому не подобалося. Просто я бачила, що він добрий у переговорах, що компанії потрібна сильна людина в продажах і що це буде чесна угода: ми дамо йому шанс, він покаже, на що здатен.
Генеральний директор Олег Вікторович знав мене як фахівчиню й довіряв моєму судженню. Сергій пройшов співбесіду добре, упевнено, по суті. Його взяли.
Я ніколи йому про це не казала, не з хитрощів, просто не вважала за потрібне. Він отримав шанс, далі сам. Він справлявся, по-справжньому.
За рік став керівником відділу, ще за 8 місяців — комерційним директором. У нього був справжній талант переконувати клієнтів і вибудовувати стосунки. Я пишалася ним, не казала вголос, але пишалася.
А потім він почав змінюватися. Не різко, поступово, як змінюється щось, що давно йшло не туди, але помітно це стає тільки тоді, коли все вже зайшло далеко. Спершу з’явилися маленькі зауваження щодо моєї роботи…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
