— Попередній тест поганий, — сказала вона. — Згортання порушене. Ми почали терапію. Я б відправила кров у лабораторію, але вже зараз є підстави підозрювати отруєння. Ви казали, були сімейні конфлікти?
Олександр коротко розповів. Про Ольгу, Павла, папери, погрози. Про сусідку й камеру. Що довше говорив, то сильніше тремтів голос. У якийсь момент він почув себе збоку — жалюгідний, збивчивий, дорослий чоловік, який виправдовується перед ветеринаркою.
Ганна не перебивала. Тільки наприкінці сказала:
— Диктофон може бути важливим. Не вмикайте його на телефоні абияк і не пересилайте нікому. Зробіть копію у фахівця або віддайте юристу. І заяву про можливе отруєння теж треба писати, якщо підтвердиться.
— Ви думаєте, вони… Роя?
— Я думаю, що собака не мала опинитися в такому стані просто тому, що їй багато років. Решту нехай з’ясовують ті, кому належить.
Олександр усміхнувся без радості.
— Ті, кому належить, часто з’ясовують, коли вже запізно.
— Тоді допоможіть їм не запізнитися. Зберіть усе, що є.
Вона хотіла піти, але зупинилася.
— І ще. Коли Рой вас обійняв, нашийник натягнувся. Без цього я могла б не помітити шов одразу. Він ніби сам показав.
Олександр подивився крізь скляні двері в процедурну. Рой лежав на боці, до лапи йшла трубка крапельниці. Груди піднімалися слабо, але рівно.
— Він завжди був розумніший за нас, — сказав Олександр.
Надвечір Ганна дозволила йому посидіти поруч. Рой спав, іноді смикав лапами, ніби біг уві сні. Олександр гладив край ковдри. Телефон завібрував.
Ольга.
Він не відповів.
За хвилину прийшло повідомлення: «Павло сказав, ти возив собаку в клініку. Не муч тварину. І не тягни з паперами».
Олександр дивився на слова, і вперше за ці дні страх відступив, поступившись місцем холодній ясності. «Не муч тварину». Звідки вона знає? Він нікому не казав, крім Ганни й таксиста. Може, Павло бачив. Може, стежив. Може, просто чекав, що Рой здохне.
Він набрав Олену Павлівну.
— Ви можете завтра дати мені карту з камери?
— Можу, — тихо сказала вона. — Тільки приїжджай вранці. Поки онук удома буде.
— І ще, — Олександр ковтнув. — Якщо з вами говоритимуть Ольга чи Павло, нічого не обіцяйте. Просто дзвоніть мені.
— Сашо, ти знайшов щось?
Він подивився на Роя.
— Схоже, батько знайшов раніше.
Уночі він не поїхав додому. Дрімав на стільці в клініці, прокидаючись від кожного шереху. Під ранок Ганна принесла йому пластиковий стаканчик кави.
— Ви так звалитеся.
— Я вже.
Вона не всміхнулася, але поставила каву поруч.
— Рой пережив ніч. Це добрий знак.
Слова були обережні, але Олександр почув у них те, чого не було вже давно: можливість.
Уранці він поїхав до Олени Павлівни. Онук, худий хлопець із прищами на підборідді, зняв запис із карти на флешку. На відео було зернисто й темно, але хвіртка Олександра потрапляла в кут кадру. О 23:18 до неї підійшли дві постаті. Павло — його важко було не впізнати за ходою — ніс спортивну сумку. Ольга озиралася. За сорок хвилин вони вийшли. Сумка в Павла стала помітно об’ємнішою. А за кілька хвилин до їхнього виходу на записі було видно, як у дворі метнувся Рой, потім Павло різко махнув рукою. Звуку не було, але собака зникла з кадру.
— Збережіть собі копію, — сказав Олександр хлопцеві…
