Вівчарка раптом повернулася й пішла до кущів. Пройшовши кілька метрів, вона озирнулася. У цьому короткому русі було більше змісту, ніж у будь-якому гавкоті. Пес ніби перевіряв, чи зрозуміла людина, куди треба йти. Медбрат ступив слідом. Вівчарка знову рушила вперед, потім знову озирнулася. Вона не йшла далеко, не зникала в заростях, а вела його, вичікуючи, поки він наблизиться.
З кожною секундою тривога в грудях медбрата посилювалася. Він уже не думав про втрачений час і втому. Тепер його увага була прикута до узбіччя, до вологої трави, до темної смуги кущів. Пес зупинився біля заростей, опустив голову, зробив кілька неспокійних кроків на місці й тихо заскавулів.
Медбрат підійшов ближче, розсунув мокрі гілки й раптом завмер.
Біля кущів лежав літній чоловік.
Він був непритомний. Його тіло лежало напівбоком на сирій землі, одна рука незграбно витягнута вперед, ніби він намагався втриматися або підвестися, але сил не вистачило. Обличчя було блідим, дихання — важким і нерівним. Навколо не було нікого, хто міг би покликати на допомогу. Лише німецька вівчарка, яка, ймовірно, весь цей час металася поруч і якимось чином зрозуміла, що треба зупинити саме машину швидкої допомоги.
— Сюди! Швидко! — крикнув медбрат, обертаючись до машини.
Дверцята швидкої грюкнули майже одночасно. Лікарі підбігли до кущів із сумкою й ношами. Втома, яка ще хвилину тому висіла в кожному русі, зникла без сліду. На її місці з’явилися зібраність, звична точність, та особлива зосередженість, що приходить до медиків, коли від них залежить людське життя.
Вони обережно оглянули чоловіка, перевірили дихання, реакцію, пульс. Розмови стали короткими, уривчастими, діловими. Німецька вівчарка стояла поруч, але не заважала. Вона відступала, коли до людини нахилялися лікарі, однак не йшла. Її погляд увесь час повертався до літнього чоловіка. Вона ніби боялася, що варто відвернутися — і він зникне…
