Пес відповів коротким тихим скавулінням. Напруження ще не полишило його, однак колишнього грізного гарчання вже не було.
— Молодець, друже, — сказав Олег, погладжуючи його по спині.
Двері зачинилися, завила сирена, і автомобіль помчав до найближчої лікарні. Олег дивився вслід, аж поки машина не зникла з очей. Чи встигнуть лікарі, він не знав…
Пізніше Олег сидів у лікарняному коридорі, а Алекс лежав біля його ніг. Час тягнувся болісно повільно. Пес нарешті заспокоївся, але при кожному ляскоті дверей, шарудінні кроків чи голосі медсестри насторожував вуха. Олег машинально проводив долонею по густій шерсті й відчував, що це звичне тепло допомагає йому самому витримати очікування.
Здавалося, Алекс теж чекав новин. Вони обоє прислухалися до звуків за зачиненими дверима й обоє нічого не могли вдіяти. Олегові залишалося гладити пса й сподіватися, що його незвичний сигнал пролунав досить рано.
Перед очима Олега знову поставало бліде обличчя жінки. Він згадував її розгубленість у терміналі, прохання зупинити собаку, страх під час огляду й останні слова біля машини. Потім дивився на Алекса й намагався зрозуміти, яким чином той розпізнав внутрішню небезпеку. Невже змінився запах? Як узагалі можна було відчути кровотечу, що почалася всередині? Відповіді Олег не мав…
