Коли почалися перші того року дощі, дім уже не потребував нових латок. Під міцним дахом сміялися діти. Вони були тепло вдягнені, спали в сухих ліжках, а в коморі вистачало продуктів. Те, що раніше трималося на щоденному Ольжиному зусиллі, нарешті перестало залежати від двох пакетів, які вона могла донести після роботи.
Андрій попросив її залишити службу в особняку.
— Ви більше не прибиратимете чужі кімнати. Я хочу, щоб ви керували цим домом. Для дітей немає людини ближчої за вас. Я можу дати гроші, все влаштувати, але любити їх так, як ви, за гроші ніхто не навчиться. Давайте зробимо так, щоб тут, у цьому районі, більше жодна дитина не засинала голодною.
Ольга стала директоркою. Тепер руки, звиклі переносити недоїдки через місто, могли роздавати їжу без колишнього тривожного підрахунку. Вона лишилася тією самою людиною, до якої діти бігли назустріч, тільки більше не треба було спершу вимити чужий дім, щоб потім допомагати своєму. У неї з’явилися і сили, і час, і можливість дбати з упевненістю в завтрашньому дні.
Павло теж прийшов працювати сюди: Андрій доручив йому сад. Старий садівник пам’ятав господаря замкненим, жорстким, ніби недоступним для простої радості. Якось він побачив зовсім іншу картину. Андрій сидів на підлозі серед дітей, піджак пом’явся, краватка з’їхала набік, а сам він сміявся так вільно, як Павло ніколи раніше не чув.
Садівник не стримав сліз. Він давно захищав Ольгу, не вірив звинуваченням у крадіжці, але навіть йому важко було уявити, до чого приведуть її вечірні відходи. Тепер перед ним був чоловік, якого не змушували гратися з дітьми й усміхатися для сторонніх. Андрієві справді хотілося бути тут.
Свій особняк він теж відкрив для дітей. Вони знайомилися з кімнатами, бігали в саду, плавали, приносили на блискучу підлогу бруд. Раніше Андрій вимагав би бездоганного порядку. Тепер дитячий сміх робив для цих залів те, чого не змогла зробити дорога обстановка: у них з’явилося життя, яким хотілося ділитися.
Ганна Степанівна встигла дочекатися всіх цих змін. Вона не повернула собі зір, зате чула навколо те, про що мріяла: спокійні дитячі голоси, веселу метушню, кроки людей, яким більше не треба було боротися за кожну вечерю. Про неї дбали. Родина, яку життя стільки разів у неї відбирало, тепер оточувала її з усіх боків.
Добробут нового дому був для неї не відстороненим словом. Вона знала, що в дітей є ліжка, що вони нагодовані, що за ними доглядають. Могла спокійно слухати їхній сміх, не повертаючись думкою до прийдешньої ночі під дірявим дахом. І поруч був її Ванечко. Довге чекання закінчилося не короткою зустріччю, після якої знову довелося б лишитися самій: він справді став частиною цієї родини.
Увечері старенька сиділа в кріслі-гойдалці біля нового дому. На колінах у неї вмощувалася дитина, поруч гомоніли інші. Вона прислухалася до них, до тих, кого все життя підбирала, ростила й берегла. Більше не доводилося думати, чи витримає дах дощ і чи вистачить хліба. Можна було просто сидіти й знати, що всі вдома.
Одного такого вечора Андрій сів поруч. Сонце вже хилилося. Він узяв її долоню й погладив біле волосся — так колись вона гладила його, малого й переляканого.
— Втомилася я, Ванечку, — тихо сказала Ганна Степанівна. — Але щасливішої за мене зараз нікого немає. Ти знайшовся. І все склалося, як я мріяла. Більше мені нічого не страшно…
