Андрій нахилився й заспівав. Неголосно, майже пошепки, ту саму колискову, яка супроводжувала його в снах. Тепер він знав, кому належав голос із його пам’яті. Знав, звідки взялася мелодія і чому стільки років не зникала. Колись нею заспокоювали його. Тепер він міг повернути це тепло жінці, яка колись тримала його на руках.
Ганна Степанівна заплющила очі. На губах лишилася спокійна усмішка. Вона слухала свого хлопчика, і давня пісня поверталася до неї крізь усе прожите життя. Під цей тихий наспів вона пішла — без колишньої самотності й страху, поруч із тим, кого так довго чекала.
Того вечора плакали. Андрій утратив її знову, але тепер між ними не лишилося непройденої дороги. Ольга прощалася з жінкою, яка виростила її. У горі була й вдячність: Ганна Степанівна встигла дізнатися, що діти захищені, що її праця не зникне разом із нею і що загублений хлопчик пам’ятає дорогу додому.
«Дім ангелів» і далі приймає дітей. З кожним роком їх стає більше. Ольга, як і раніше, керує ним, і кожен, хто сюди приходить, поступово дізнається просту річ: йому є тут місце, його тут люблять, він більше не сам. Підрослий Мишко, здоровий і міцний, допомагає дбати про молодших. Колись їжу берегли для його хворого серця, тепер він сам віддає турботу тим, кому вона потрібна.
Андрій інакше розуміє те, що звик називати багатством. За сумами й будівлями він тепер бачить людей, чиє життя можна змінити. Найдорожче одного разу пройшло повз його сейфи й дорогі меблі у двох простих пакетах. Він сприйняв їх як доказ проти Ольги, а вони привели його до дітей, до забутої матері й до нього самого.
Перш ніж судити людину за її ношею, треба зрозуміти, заради кого вона її несе. І навіть якщо за довгі роки початок власного життя здається безповоротно забутим, дорога до нього може зберегтися. Андрій знайшов її, коли вийшов зі свого дому й пішов за жінкою, яку до того майже не помічав.
