Він ішов зимовим лісом, провалюючись майже по коліно. Холод швидко забирав сили, стара рана на боці, отримана під час однієї із сутичок, знову розійшлася, сорочка липла до тіла. Кожна операція відбирала більше, ніж він визнавав. Не тільки кров — частини душі, які вже не поверталися. Але зупинятися було не можна. Поки залишалися імена, обіцянка Маші не була виконана.
На шосе він спіймав попутку. Літній водій «Москвича» скоса глянув на його бліде обличчя й спитав, чи не треба до лікарні. «Додому», — відповів Дмитро. У найманій кімнаті він сам обробив рану, зашив криво, боляче, абияк, але кров зупинив. Ніч минула в гарячковому півсні. Іноді йому здавалося, що він знову в горах, чує команди й далеку стрілянину; іноді — що Маша за стіною намагається взяти акорд і не може. Потім він довго сидів на краю ліжка й дивився на блокнот. Фролов. Громов. Вельський. Сергеєв. Воронов. Дроздов. Останні двоє були вже не просто людьми — вони були дверима в систему.
Дроздов сховався під міліцейським дахом, потім, за чутками, зник у Москві в родичів. Пройти до нього напряму означало ввійти в пащу. Але касети вже вирушали туди, де міліцейське прізвище могло стати не щитом, а доказом. Дмитро розумів: не всяка розплата приходить одразу і не всяку треба чинити власними руками. Воронов залишався в Комаровому, за охороною й собаками, певний, що капітан рано чи пізно піде на його дачу. Дмитро заплющив очі. Ні. Мисливець не йде туди, де на нього чекають із капканом. Мисливець чекає, поки звір сам покине нору…
Кирило Воронов сидів на дачі другий тиждень. Десять охоронців, пости біля воріт, сигналізація, собаки, перевірені люди на телефонах. Він казав усім, що не боїться, і майже вірив собі. Насправді страх перетворився на злість. Якийсь капітан, людина без посади, без прізвища, без батьківської руки за спиною, зруйнував їхнє закрите королівство. Фролов і Громов мертві, Вельський понівечений, Сергеєв убитий, Дроздов утік. Їхня зграя розсипалася, а разом із нею тріщала впевненість, що місто належить їм. Воронов ненавидів не тільки Дмитра, а й саму можливість того, що хтось знизу здатен підняти руку на тих, хто звик дивитися згори.
Коли зі Смольного надійшов виклик, Воронов зрозумів: плівки дійшли. З Москви вже телефонували, ставили запитання, вимагали пояснень. У кабінетах, де раніше одним дзвінком закривали чужі заяви, тепер самі знімали слухавки з обережністю. Батько, секретар обкому, кликав сина на термінову нараду — треба було гасити пожежу, поки вона не перекинулася на всю верхівку. Кортеж виїхав із Комарового: попереду охорона, посередині «Волга» з Кирилом, позаду ще одна машина.
Дмитро стежив за ними до Смольного й назад. Він знав маршрут, знав місце, де дорога звужується, а ліс підходить до шосе майже впритул. На узбіччі вже стояли старі «Жигулі» з піднятим капотом і миготливою аварійкою. У темряві це виглядало як звичайна поломка звичайної людини. Перша машина охорони проїхала повз. «Волга» Воронова пригальмувала. Дмитро вийшов на дорогу й підняв руку.
Далі все було не бійкою, а миттю. Охоронець опустив скло, щоб прогнати випадкового мужика, і не встиг. Машини позаду почали гальмувати, але Дмитро вже був біля дверей «Волги». Воронов сидів, втиснувшись у сидіння, з обличчям людини, яка раптом зрозуміла: стіни, прізвища, автомати й посади не рятують від руки, що вже лягла на комір. «Ти знаєш, хто мій батько?» — зірвалося в нього. «Знаю, — сказав Дмитро. — Господар міста».
Він висмикнув Кирила назовні й прикрився ним, як щитом. Охорона завмерла: стріляти не можна. Зброя лягла на асфальт. Воронов уперше опинився в становищі тих, кого сам обирав: його тіло стало предметом торгу, його голос — зайвим, його прізвище — марним звуком серед темного лісу й фар. За хвилину «Жигулі» рвонули геть, вивозячи останнього справжнього ватажка зграї. Позаду залишилися крики, лайка, безсилі фари на порожньому шосе. Попереду був закинутий завод на околиці Ленінграда, де іржаві верстати стояли, як німі свідки чужого кінця…
